На це питання я не перший рік стабільно відказую, що не розумію, з якого переляку він "український", якщо родом білорус, в Україні жив усього кілька років ще юнаком, виїхав одразу після розвалу СРСР, учився в Москві, відтак еміґрував до Німеччини, і причім же тут Україна, на ласку Божу, і чого він до неї так прив’язався, що всюди себе українцем позиціює, — що́ він Гекубі, що́ йому Гекуба?..
І от, щойно тепер у Берліні знайшлась на це питання відповідь: виявляється, всі ці 30 років Лозниця працював для міжнародної кінотусовки "голосом України" - розповідаючи в кулуарах кінофестивалів, зокрема, таким як Альберт Серра, що його, Лозниці, місія – врятувати в буцімто рідній йому, Лозниці, Україні російську культуру, бо українська культура, мовляв, надто "маленька й провінційна" (с) для окремої країни, і без російської Україна вкінець здичавіє (можете починати пригадувати, від кого ви це чули, у цієї методички не один спікер!).
Читайте також: Обміняти кістяк Столипіна на наших живих героїв
Так ось, це не тільки про Лозницю (яким і в Україні фрідманолюбна кінотусовочка була агресивно просвистіла публіці всі вуха яко буцім "видатним режисером", яким дурні хаhли мають пишатися, — лише з 2022-го тема трохи затихла!).
За моїми спостереженнями, для кожної скільки-небудь помітної галузі культури, науки, інформації тощо на Заході є свій "нібито українець" - добре інтегрований у відповідні тамтешні інституції, котрий від імені України авторитетно здійснює висадку в незаймані мізки західних колег російських пропагандистських наративів. І після 24.02.22 таких співочих дроздиків тільки побільшало, отож не поспішаймо щоразу радіти, що "нашого цвіту по всьому світу", а спершу уважненько придивляймося, чи той цвіт наш, чи, може, зовсім з іншого поля занесений.
Про авторку. Оксана Забужко, письменниця
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.