Адже відсутність спільного розуміння, куди ми всі прагнемо дістатися, призводить до неможливості побудувати спільну переможну стратегію й виділити під неї необхідні ресурси. Саме тому рішення західних союзників щодо збройної, санкційної та дипломатичної підтримки постійно видаються нам недостатніми.
Така ситуація спонукала кілька десятків українських інтелектуалів до написання Маніфесту сталого миру, який детально описує майбутню перемогу, шлях її досягнення та забезпечення сталого післявоєнного миру — адже перемир'я перед наступною фазою війни ще не є перемогою.
Отже, де ми є і як досягти бажаного?
Перемоги та поразки залежать не лише від героїзму Збройних сил України, а й від допомоги союзників: без їхніх зброї, снарядів, грошей та підтримки перемога недосяжна.
Водночас західна преса відверто каже, що в цій війні Захід не може собі дозволити не лише поразки України, а й перемоги України — бо це призведе до колапсу російського режиму.
Власне, Захід бачить лише два сценарії: посилення влади в Москві та послаблення влади в Москві.
Перший сценарій веде до продовження війни із загрозою ескалації, можливе поширення агресії на країни НАТО, посилення російської залежності від Китаю.
Другий сценарій розглядається як набагато гірший: колапс російського режиму асоціюється з безконтрольним поширенням ядерної зброї, масштабною гуманітарною катастрофою, збільшенням впливу радикального ісламізму та надмірним посиленням Китаю коштом російських ресурсів.
Читайте також: Сценарії 2024 року: завершення війни, джокери та ризики
Захід боїться другого сценарію більше, а тому вважає російську поразку неприйнятною й обіцяє допомагати Україні "скільки буде треба", не уточнюючи, для чого саме треба, й уникаючи згадувати українську перемогу й тим більше російську поразку.
Однак виникає слушне питання: як це може бути, що обидві альтернативи програшні для Заходу (США, Європи) й виграшні для Китаю? Адже євроатлантична цивілізація сильніша як у військовому, так і в політичному та економічному аспектах.
Відповідь проста: вибір між двома сценаріями посилення і послаблення влади в Москві є хибним вибором — пасткою, в яку потрапив Захід. Сталося це не вчора, не два й навіть не десять років тому. Ця пастка — москвоцентризм, переконаність, що все важливе у РФ відбувається в Москві. Захід потрапив в цю пастку десятки років тому, і саме тому в 1991 році намагався всіма силами запобігти розпаду Радянського Союзу. Згадаймо сумнозвісну промову президента США в Києві у серпні того року, яку глузливо назвали "котлета по-київськи", в якій він закликав відмовитися від незалежності.
Нині історія повторюється — і ми бачимо, так би мовити, "котлету по-татарськи", наступний етап розвалу російської імперії та бажання Заходу попри все зберегти її цілісність.
Це бажання викликано не лише вищезазначеними страхами, а й прагненням якомога швидше повернутися до "бізнесу як завжди" та сподіваннями мати РФ на своєму боці у протистоянні з Китаєм.
Власне, тим, хто добре знає історію, все це нагадуватиме аналогічну історію прагнення Заходу зберегти Османську імперію ("хвору людину Європи") в ХІХ сторіччі в марному сподіванні, що вона буде надійним союзником. Всебічна підтримка тоді лише трохи продовжила існування занепалої імперії, тож врешті довелося махнути на неї рукою, й наступні події на тих теренах визначали вже молоді регіональні еліти. І союзниками Заходу у Першій світовій стали Греція, Сербія, арабські країни — всі ті, хто народився на теренах померлої імперії.
Читайте також: Кращі сценарії можливі, тільки треба їх втілювати
Наразі вже всім має бути зрозуміло, що користі від РФ для світового порядку нема й не буде. РФ не стане союзником Заходу чи стримувачем проти Китаю, бо вже потрапила до нього у значну залежність. Так само вона не є надійною гаванню для західних інвестицій. Збереження РФ у нинішньому вигляді лише посилює Китай — основного геополітичного супротивника Заходу.
Натомість нові незалежні держави, які народяться на теренах російської імперії, стануть надійними союзниками Заходу. Розглянемо основні вищенаведені ризики й побачимо, що нові держави прагнутимуть стати острівцями порядку й безпеки, отримати фінансову підтримку й міжнародне визнання, — отже, не варто боятися ні розповсюдження ядерної зброї, ні етнічних чисток. Відмова від них давно записана у спільних деклараціях національно-визвольних рухів. Нарешті, ці народи не довіряють Китаю, бояться його й ненавидять, бо в них перед очима доля уйгурів і тибетців. Немає сенсу звільнятися від однієї імперії, щоб потрапити в руки іншої, ще страшнішої.
Повертаючись до стратегії української перемоги, ми маємо визначити її (за класиком XX сторіччя сером Безілом Ліддел Гартом) як мир, кращий за попередній. Перемир'я перед наступною війною не є миром, кращим за попередній. Бажаний стан — це коли російська імперія ніколи більше не загрожує Україні, а це можливо лише тоді, коли імперія припинить своє існування.
Читайте також: Чи адекватно ми уявляємо колективне майбутнє?
Отже, українська перемога (яка одночасно буде перемогою наших союзників, всього демократичного світу) безпосередньо пов'язана з глибокими політичними змінами у РФ. Маніфест сталого миру детально описує ці зміни з політичної, гуманітарної, військової та економічної сторін.
Підсумовуючи, стратегія української перемоги полягає в тому, щоб переконати союзників: наша перемога є їхньою перемогою, а наша поразка стане їхньою поразкою, і боятися політичних перетворень на теренах російської імперії не варто, тож російська поразка є прийнятною для Заходу. Тоді, отримавши потужну допомогу союзників, ударами по російській армії й тилу послаблювати імперський колоніальний режим, а водночас відкрити другий фронт всередині імперії й допомогти отримати свободу й незалежність численним корінним поневоленим народам, держави яких стануть союзниками України й усього демократичного світу у справі забезпечення сталого глобального миру.
Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного Фонду "Відродження". Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду "Відродження".
Про автора. Валерій Пекар, викладач Києво-Могилянської академії
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.