Називати російських убивць у Бучі "пушкіністами" - це, звісно, гострий полемічний спосіб.
Але з тим же успіхом можна було б назвати англійців, що вели опіумні війни й будували концтабори в Південній Африці, шекспіріанцями. Або німців, причетних до роботи концтаборів Третього Рейху, шеллінгіанцями. Або римських легіонерів, які трощили Єрусалим і нищили його населення, вергіліанцями.
Адже там теж відома на весь світ висока культура "не врятувала" від жахливих злочинів.
Читайте також: Росія як "сліпа пляма"
Звісно, не можна впадати у протилежну крайність і заявляти, що вбивці в Бучі "самі по собі", а Пушкін "сам по собі" й між ними взагалі немає жодного зв'язку. Звісно, що є — насамперед через те, що всі вони на свій лад служили імперії, і всіх їх імперія використовувала собі на потребу. Щоправда, у принципово різних функціях: когось ширмою, а когось катом. Але ця картина набагато складніша за тезу "злочини в Бучі — це і є справжнє обличчя всієї російської культури, зі всіма її Пушкіними й Толстоєвськими".
Тому полемічні спрощення, звісно, можуть тішити стражденні душі українських читачів. Одна біда: ці спрощення виключно для внутрішнього ужитку. Перетинати з ними український кордон у сподіванні заразити саме таким баченням "російської культури" наших європейських сусідів — завдання апріорі марне. І дивує тут лише та непідробна щирість, з якою наші співгромадяни, спробувавши таке, повертаються додому, щоби скаржитися на прикре "нерозуміння" з боку західної аудиторії. Можна подумати, результат міг бути інакшим.
Про автора. Олексій Панич, філософ, член Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу, блогер.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.