Все життя люблю тему: моральний імператив, моральна дилема на роздоріжжі вибору.
Як прямолінійній і схильній до самокопання ідеалістці, мені довго не давалося розуміння: успішні люди, які в діяльності між легшим і правильним обирають легше — брешуть, що насправді вибору не було, тільки іншим? Чи й собі теж?
Ну типу, витісняєш правду, заміщуєш її вигідною версією, і так часто повторюєш, що сама починаєш в це вірити. В моїй сфері, скажімо, озвучуєш якусь однобоку маніпулятивну хрінь, але навіюєш собі, що рятуєш країну; чи — що робота — це сім'я, найвища професійна цінність — не підвести сім'ю і триматися разом.
Чи насправді люди вигоди — свідомі циніки? Я досі в цьому плутаюсь.
Я досі іноді плутаюсь: у знакових стосунках, об які ми травмуємось (в кожного такі є чи були), людина, яка failed somebody, підвела когось близького і не перепросила — всередині себе, в глибині серця знає, що вона вчинила слабко чи ні? Який відсоток егоїстичних помилок закінчується усвідомленням помилки? Як часто усвідомлення помилки закінчується вибаченням?
Читайте також: І відчиняються таємні кімнати серця...
А от щодо федерації рабства і зла я вже не плутаюсь. Хоча було на початках великої війни. Що в їхній голові — туман чи зло — сіре, чи чорне — зараз без різниці. Вони зло для нас.
Їхня верхівка знає, що бреше — зокрема щоразу, коли нас звинувачує, що це ми руйнуємо свої міста і храми. А народ, мабуть, бреше передусім собі — що вибору між легшим і правильним у нього немає.
Психологиня Лариса Дідковська часто цитує в наших інтерв'ю античну фразу: раби не хочуть свободи — раби хочуть своїх рабів.
Про авторку. Юлія Бориско, журналістка
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.