Пропозицію провести всенародний референдум на підтримку "Акту" висловив у своєму виступі Ігор Юхновський. Це викликало неоднозначну реакцію. Чулися невдоволені репліки. Одна з них звучала буквально так: "Хіба у рабів питають чи хочуть вони бути вільними?" А ще: до референдуму будуть готуватися і комуністи. А вони захочуть, аби Україна стала незалежною? Дискусії, суперечки тривали довго. Сам "Акт" був схвалений щойно після 18-ї години. А тоді ще обговорювалися й схвалювалися низка постанов, серед них і про референдум, і про вибори Президента. Сесійне засідання того дня було закрите о 21.00.
Сьогодні визнаймо: референдум 1 грудня 1991 року таки справді має епохальне значення: усенародне схвалення надало Українській Державі абсолютної – і внутрішньої, і міжнародної – легітимності. А тому нинішні путінські базікання про "адін народ, що складається з трьох віток", "ісконнорусскую територію", а відтак – необхідність єдиної держави сприймаються як злочинні неонацистські витівки. Як підставу для розгляду злочинних дій для їх реалізації Міжнародним Воєнним Трибуналом в Гаазі.
Три місяці підготовки до президентських виборів і референдуму дали можливість об’їздити всю Україну, зустрітися з мільйонами людей, донести до них наші національні ідеї. В'ячеслав Чорновіл доручав мені зустрічі у Донецькій, Луганській, Чернігівській областях.
Читайте також: Зближення з історією
Жителі Донбасу розділилися дві групи (як і тепер): одні вважалися споконвічними аборигенами цієї землі – "Дикого Степу", – а тому прагнули бути з Києвом (тут не прийнято було вживати слово "Україна"), а інші також (якось зверхньо) погоджувались, бо їм "надоєло бить всєсоюзной кочегаркой". Тобто постачати туди кам’яне вугілля. Але ті другі все-таки сподівалися, що їхня "кровная св’язь" з московщиною усе-таки в якісь формі (нехай уже не союзній) таки залишиться. Це і є та ситуація, яка вибухнула у форматі ДНР і ЛНР.
Тут тоді ще проживали ті, які пам’ятали, як їх – дітьми та підлітками – везли ешелонами з насиджених місць "матушки-расєї" з історичною місією: освоювати "ісконно русскіє зємлі", які колись захопили хохли. Коли я говорив їм про незалежність Української Держави, вони впадали у відвертий гнів, кричали, що тут немає ніякої України, що вони "мєстниє" і ніколи українцями не стануть… Змінити світогляд, настрої того покоління, як і їх прямих нащадків… ну, не знаю, не хочу бути категоричним, але гадаю, що це було неможливим. Треба думати про майбутнє. Доводилось бувати в селах, суцільно виморених Голодомором 1932 – 1933 років. Тяжке враження: ті люди, які зайняли опустілі хати, знелюднену землю, не вважали себе… – не зміг я вияснити, ким вони себе вважали.
Але мене возили й у села, де місцеві люди якось вижили. Ходили, а біля будинків – могили, маленькі могилки з хрестиками. З датами життя. Переважно дітки. Моторошне відчуття. Ніби перебуваєш на цвинтарі.
Читайте також: Про джерела запроданства в Україні
Я був тоді довіреною особою кандидата в Президенти Вячеслава Чорновола…
Е, ні! За незалежну Україну вони проголосують, а за націоналіста, бандерівця, що вийшов з тюрми – нізащо! От Леоніда Кравчука вони знають. Відомий комуністичний керівник, свій чоловік. І це говорили люди, які пережили Голодомор – Геноцид, біля дому яких – жертви їх найрідніших. Спрацювала психологія страху і пристосовництва, сформована заради виживання…
Так в Україні залишилася керувати компартійна номенклатура, яка "прихватизувала" державну власність і сформувала олігархічно-корупційну систему суспільного ладу, в якому нам доводиться жити.
Поборемо? Мусимо! Бо інакше нас знищать.
Про автора. Михайло Косів, український політик, народний депутат України I-IV та VI скликань. Заслужений діяч мистецтв України.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.