Кожен хоче собі назбирати додаткових аргументів і пускається у безпідставну драматизацію. Від "може мене підірвуть за мову" до "мовного Талібану".
Є тези, які беззаперечні та обговорювати тут нема що, та і мало хто пробує їх підважити:
1. Українська мова є мовою держави Україна, бо це єдина країна у світі, де українська мова є державною та офіційною. Тому якщо ми хочемо зберегти українську мову в не загроженому стані та квітучою — слід берегти українську державу.
У загроженому стані українська нікуди не дінеться — вона вже пережила багато імперій і всі наступні теж переживе.
2. Розвивати кількість носіїв української та пропагувати російськомовних ставати білінгвами — це просто практичний крок з ефективності розвитку нашого суспільства. Бо одномовне суспільство буде мати менше точок тертя і більше шансів домовлятись із суспільних питань. У нас у країні зараз Вавилонська вежа із двох мов. Чим завершилась історія про вежу — знаєте.
Читайте також: Дерусифікації нам замало, нам потрібна українізація
Але поруч з цим варто розуміти й інші речі, не перекручувати та не видавати бажане за дійсне. Не треба переконувати російськомовного, що його рідна мова — українська, а він просто зросійщений. Термін "рідна мова" - науковий, а не емоційно-історичний. Це мова, вивчена першою і засвоєна в дитинстві. І саме тому для багатьох українських громадян рідною мовою є російська. Це факт. Його треба прийняти як факт і будувати мовну стратегію із його врахуванням. Вони не можуть повернутись у дитинство і вивчити першою українську, а російську забути. Але це не катастрофа.
Так, для української круто, коли російськомовний переходить на українську всюди. Але це величезне зусилля над собою. Стати просто білінгвом і з україномовними спілкуватись українською, а з російськомовними у своєму оточенні російською — вже величезний поступ. Цього нам і треба прагнути.
І ще одне. Я вважаю, що будь-яка пропаганда і захист своєї мови від цивільних російськомовних зараз недоречна. Так, вони мають право спілкуватись нею, справді мають. Але захищати своє право проактивно для цивільних трохи зашкварно. Це сумне становище для них, але поставила їх у таке становище не Україна, а Росія. Це варто розуміти й визнавати.
А от щодо російськомовних військових — особисто у мене своя точка зору. Я вважаю, що взявши до рук зброю на захист держави, в якій українська мова є державною — вони заслужили своє право на те, щоб їх не чіпали. І розмовляти хоч на суахілі. Просто щоб їх не чіпали. Отака в них індульгенція, вважайте, вони купили її своїм чином. Так, ніхто з них не може пропагувати російську, але вони точно мають недоторканість суто як приватні особи.
Читайте також: "Мовний талібан", "драконівські мовні закони": маніпуляція, скроєна за лекалами Росії
Бо я вважаю, що якщо людина ставить на кін своє життя і здоров'я — вона точно заслужила на те, щоб її не замахували. Це як дідо, який курить, як швець, але його вже ніхто не чіпає, бо всі його люблять і хай собі насолоджується своїми цигарками, якими б шкідливими вони не були.
Особисто я вважаю, що людина, яка бувши сучасною цивілізованою людиною, як і ми всі, матеріалістом і атеїстом, яка знає, що після смерті нічого нема, що мозкова активність припиняється і все, тебе більше не існує і ніколи не існуватиме, що ти маєш просто пару десятків років серед вічності, яка теж любить каву, свій айфончик, тепле ліжко і замовляти суші "філадельфія" додому під серіал, добровільно відмовляється від цього всього і лізе у ворожий окоп з автоматом і перестрілюється з росіянами практично впритул — то така людина заслуговує лише на мовчазну подяку і точно не на домахування. Суто за те, що вона вирішила потратити свої такі цінні й незворотні пару десятків років посеред вічності на війну або й свідомо вкорочує їх заради інших.
Це все заслуговує лише на тиху і глибоку шану. Бо навіть подяка вголос, як тільки стає озвучена, в той же момент перетворюється на якусь недоречну банальщину.
Про автора: Володимир Гевко, маркетолог, блогер
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.