Роблять вони це з 1914 року, попри владу, яка ніколи доброзичливо не ставилася до вшанування пам’яті Січових стрільців, що загинули на горі восени 1914 року у нерівній битві з російськими козаками. Там не було жодного вояка ні з Залоктя, ні з Опаки. Місцеві їх поховали як належить на горі, поставили хрести й на Покрову приходили туди на молебень. Кожна окупаційна влада зносила хрести, зрівнювала могили, але їх знову і знову відновлювали. Приходили, молились і співали патріотичних пісень. Тероборона була в Залокті ще у 1914 році, потім у цих горах з’явились криївки УПА, які існували до 1950 року, у 2014 році знову виникла тероборона, за зразком 1914 року…
Така тривка історична пам’ять, високий рівень самоорганізації поєднуються з впертістю бойків і заслуговують щонайбільшої поваги. Я двічі була там на Покрову, йшла разом з усіма крутою гірською дорогою через ліс, і ніде я не відчувала такої гордості за українців, як там. Тепер на горі кам’яні хрести, капличка і дві дороги з гори – одна на Опаку, інша на Залокоть. Після того, як у 1946 році загнали у підпілля Греко-католицьку церкву, аж до її відновлення у 1991 році, залокотська церква стояла зачиненою. Люди категорично відмовились приймати московського попа. І всі ці роки ходили на Покрову поминати Січових стрільців без священника. І хтось думає перемогти таких українців? 22 бійці УПА із Залоктя, всі загинули. А ще зв’язкові – діти й дівчата. І зрадники, бо зрадники є всюди.
Звісно, Залокоть — галицьке село, на Сході й Півдні села трохи інші. Січові стрільці, що загинули на горі Кобиля, були зі Сходу, за винятком одного — Гриця Олексовського, сина шкільного товариша Івана Франка, з Ясениці Сільної. Батько приїхав за його тілом і допоміг поховати інших юнаків. Грицеві було всього 18 років.
Але чи хтось знає про столітню традицію йти на могили Січових стрільців? У Львові, Києві, світі? Якби знали, то зрозуміли б: ця війна не з лютого 2022 року, і не з 2014-го. Вона триває вже 100 років щонайменше. І кожен її виток, кожна наступна фаза — це етап самоствердження української нації. Тому наші вороги завжди накидали нам не лише чужі ритуали й міфи, а й намагалися подати нашу героїчну історію як щось маргінальне. Починаючи від козаків (волоцюги, нероби, работорговці), гайдамаків (садисти та вбивці поляків та євреїв) і закінчуючи вояками УПА (терористи, від яких потерпали селяни). Не кажу вже про приниження АТО (ми вас туди не посилали). І добровольчі батальйони, що воюють в цей момент на Сході й Півдні, також намагаються дискредитувати, як і ЗСУ (нацисти, які вбивають мирних українців, бомблять свої ж села і міста).
Таке може бути лише в країні, де меншість – це пасіонарії, а решта в найліпшому випадку — інертна маса, яка обирає дешеву ковбасу, а не ідею. Тому, можливо, нам ще доведеться воювати наступні сто років, доки не виростимо по всій Україні бодай два покоління громадян і патріотів, для яких ця земля буде найкращою у Всесвіті, яку не хочеться покидати.
Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця. лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
Стежте за найважливішими новинами України! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.