Про це доктор історичних наук Василь Яблонський заявив в етері програми "Історична правда" з Вахтангом Кіпіані, яка 23 травня 2021 року вийшла на Еспресо.TV.
Еміграційний уряд (інша назва - державний центр УНР) до Другої світової війни користувався прихильністю влади Польщі, Чехословаччини, Франції, а після її завершення, ті середовища, які його підтримували, існували у ФРН, Канаді та США.
Починаючи з 1989 року напівофіційним представником державного центру УНР в тоді ще Українській РСР являвся дисидент і правозахисник Левко Лук'яненко.
1992 року останній президент УНР в екзилі, член ОУН (м) Микола Плав'юк передав свої повноваження всенародно обраному на демократичних виборах главі новітньої української держави Леоніду Кравчуку.
"Цей уряд - це насамперед громадська структура, тому що вона не мала жодних владних повноважень. Але були певні правила гри й бажання зберегти свої традиції. Це люди, які не мали жодних ресурсів, які не мали великої підтримки. Про них мало хто знав в Радянському Союзі. Але їхня ідея Незалежності України перемогла імперську ідею Радянського Союзу, ідею інтернаціоналізму й побудови комунізму", - пояснив Василь Яблонський.
"Я не хочу зводити здобуття Незалежності виключно до діяльності державного центру. Без українців тут цього ніколи б не було, але тим не менше це було збереження традицій та дуже важливої історичної пам'яті, якої в Україні в принципі не було, бо вона винищувалась", - наголосив історик.