"Трамп — раб Нетаньягу": Такер Карлсон і антисемітська конспірологія

Еспресо наводить передрук матеріалу Haaretz.

Поки американо-ізраїльська війна проти Ірану не завершена, її цілі не досягнуті, а втрати лише накопичуються, у Сполучених Штатах уже вирує пошук винних. Під прицілом опинилися і президент Дональд Трамп, і Ізраїль. Відданий ізоляціонізму Такер Карлсон, чий голос є нині одним із найвпливовіших на американських правих, значно підвищив градус в інтерв'ю газеті The New York Times, опублікованому в суботу.

"Моє стійке враження — під час прийняття рішення про удар по Ірану Трамп виступав радше заручником, ніж суверенним лідером", — заявив Карлсон. І хто ж його тримав у заручниках? "Беньямін Нетаньягу та його численні прибічники у Сполучених Штатах", — відповів він, додавши: "Це рабство. Це повний контроль однієї людини над іншою".

Розібратися у хитросплетінні навмисних провокацій Карлсона, його вправному використанні міжпартійних кліше, відвертій брехні та дивних посиланнях на надприродні сили — завдання непросте. Проте з усього цього вимальовується потенційна нова парадигма американо-ізраїльських відносин, яка має насторожити як вашингтонських, так і єрусалимських політиків. Не менш серйозними є і наслідки переосмислення нормативних меж політичної дискусії — зокрема для американських євреїв.

Біньямін Нетаньягу та Дональд Трамп, фото: gettyimages

Більше конспірологічних теорій

Звинувачення Карлсона в тому, що прем'єр-міністр Ізраїлю взяв американського президента "в заручники" або "поневолив" його — обидва слова вжиті свідомо, з максимальним смисловим навантаженням — є крайньою позицією в тривалій дискусії про те, чи пішов Трамп на Іран за власною волею, чи саме Нетаньягу підштовхнув його до цього.

Ні для кого не секрет, що Нетаньягу прагнув удару по Ірану. Не допустити, щоб Тегеран отримав ядерну зброю, — якщо треба, то силою, — одна з небагатьох незмінних позицій ізраїльського прем'єра впродовж десятиліть.

Прихильники версії про те, що саме Нетаньягу керував подіями, посилаються на березневу заяву держсекретаря Марко Рубіо: ізраїльська підготовка до удару по Ірану фактично змусила президента діяти, аби уникнути більших втрат серед американців. Безсумнівно, Нетаньягу, за описом власних кореспондентів The Times, "наполегливо переконував" Трампа, просуваючи план зміни режиму, який старші посадовці охарактеризували як "фарс" і "нісенітницю".

Утім, те саме можна сказати і про Трампа — він ще з 1980-х виступав за жорстку позицію щодо Тегерану, а після так званого "викрадення Мадуро" відчув смак воєнних операцій, хоча колись і обіцяв їм покласти край. Трамп відкинув заяву Рубіо, зауваживши: "Якщо вже на те пішло, то це я, можливо, змусив Ізраїль діяти". І саме Трамп, а не Нетаньягу, написав минулого місяця, що "ціла цивілізація загине цієї ночі, щоб не воскреснути ніколи".

Твердження Карлсона про "поневолення" максимально роздуває роль Нетаньягу, водночас применшуючи — і навіть інфантилізуючи — президента Сполучених Штатів. Карлсон, який вклав чимало зусиль і репутаційного капіталу в підтримку Трампа, але не зміг відмовити його від удару по Ірану, змушений шукати більш грандіозне пояснення успіху Нетаньягу — і знаходить відповідні слова.

Запитуючи, як "іноземний лідер" міг здобути "такий рівень впливу" над американським президентом, Карлсон не шукає конкретних політичних відповідей — він підживлює конспірологічну теорію, стару як Захід, про всесильних і підступних євреїв.

Варто нагадати: ще на початку березня він поширив версію про те, що Ізраїль спільно з ультраортодоксальним рухом Хабад розв'язав іранську війну як прикриття для знищення єрусалимської мечеті Аль-Акса та Купола Скелі — щоб відбудувати на їхньому місці Єрусалимський храм.

Є й інший вимір перебільшення ролі Нетаньягу, пов'язаний із вірусним фрагментом інтерв'ю, де Карлсона ловлять на брехні в прямому ефірі. Він відкрито заперечує, що запитував, чи є Трамп Антихристом, — і тут-таки йому показують відеодокази того, що він це робив.

Карлсон також говорить про "надприродну складову" здатності Трампа домагатися слухняності від своїх чиновників і додає: "Думаю, це буквально чари". Якщо Трамп — Антихрист і, можливо, володіє темними магічними силами, то якими ж зловісними силами має командувати Нетаньягу, щоб контролювати навіть його?

Біньямін Нетаньягу та Дональд Трамп, фото: gettyimages

Трибуна для неонацистів

Безперечно, є чимало конкретних і виправданих підстав критикувати Нетаньягу: він очолює ізраїльський уряд довше за будь-кого в історії країни — і, попри це, залишається, мабуть, її найбезвідповідальнішим лідером. Йдеться про відмову визнати свою провину за неготовність Ізраїлю до атаки ХАМАСу 7 жовтня, систематичний саботаж угод про припинення вогню в Газі, що не дав змоги повернути живими більше заручників. Йдеться про понад 70 000 загиблих палестинців і майже повне знищення сектора, підтримку расистських та геноцидних єврейських ультраправих, поглиблення ізраїльської окупації Західного берега, фактичне потурання поселенській етнічній чистці і терору, а також систематичний тиск на і без того хитливі демократичні інститути Ізраїлю.

Є і достатньо підстав критикувати його іранську політику: десятиліття войовничої риторики обернулися повною відсутністю стратегії — і можуть призвести до того, що поранений, але радикалізований іранський режим збереже збагачений уран і триматиме палець на кнопці блокади Ормузької протоки.

Але жодна з цих претензій не потребує перетворення Нетаньягу на єврейського Распутіна, який тримає Трампа в полоні.

І виступати проти участі США в іранській війні (позиція, яку поділяє більшість американців), заперечувати християнський сіонізм або вважати, що Америці слід переглянути свої відносини з Ізраїлем, — не означає шукати підтримки у Ніка Фуентеса. Цей білий націоналіст і шанувальник Гітлера заявляє, що "євреї відповідальні за кожну війну", применшує масштаби Голокосту та закликає до масових страт євреїв.

Коли The Times запитала Карлсона про його інтерв'ю з Фуентесом у 2025 році — м'яке, без жодного гострого запитання — відповіді хиталися між дитячим применшенням ("Я просто подумав: ну, він казав погані речі... Я поганець за те, що спілкувався з Фуентесом") і класичним прийомом переведення стрілок: "Чи заперечення Голокосту важливіше за вбивство дітей у Газі?" 

інтерв'ю Карлсона з Фуентесом у 2025 році

Не лише проблема MAGA

Чому важливо, що Такер Карлсон приписує надприродні сили Нетаньягу або проізраїльському лобі? Проста відповідь: це виводить дискусію про Іран чи Газу з поля політичної полеміки в небезпечний простір есенціалістського, екзистенційного, релігійного протистояння з виразним антисемітським забарвленням. Зрештою, Карлсон уже говорив, що ізраїльське питання — це "Старий Заповіт проти Нового Заповіту": вічний аргумент про євреїв — партикулярних, племінних, помстливих — на противагу християнам-універсалістам. Але це не просто проблема MAGA. 

Між американськими правими і лівими зростає спільна позиція спротиву іранській війні та скептичного ставлення до цінності Ізраїлю як союзника США — і щодо ціни цього союзу, як фінансової, так і моральної.

Коли в березні провідна прогресивна конгресменка Прамія Джаяпал написала, що США "дозволили Ізраїлю втягнути нас у нескінченну війну з тяжкими наслідками для американських військових і платників податків", ця риторика нічим не відрізняється від мови табору Карлсона — хоча сама вона звинуватила в участі США у війні наївність Трампа, а не його "викрадення" Нетаньягу. У середині квітня рекордна кількість сенаторів-демократів проголосувала за блокування продажу американської зброї Ізраїлю. Навіть прогресивне проізраїльське миролюбне лобі J Street закликає до поступового згортання американської військової допомоги Ізраїлю до 2028 року.

Саме тому показовою є "прогресивна" мова, яку використовував Карлсон, постійно апелюючи до "справжніх" проблем американців — економіки, корупції, безробіття. І цей підхід знаходить відгук зліва.

У своєму коментарі до інтерв'ю в The Times відомий і скандальний лівий коментатор Хасан Пікер, який називав Нетаньягу "незрівнянно гіршим" за ХАМАС, погодився з Карлсоном: Трамп розв'язав іранську війну "на прохання Ізраїлю", а президент є "разюче покірним і відданим" інтересам ізраїльської сторони. Щодо "могутніх ляльководів", яких Карлсон звинувачує у шантажі, Пікер підсумував лаконічно: "Ізраїль, справи Епштейна, шантаж... Не така вже й безглузда теорія".

Дональд Трамп, фото: gettyimages

І демократам, і республіканцям доведеться вирішити: чи готові вони шукати цю спільну платформу на умовах Карлсона — разом із його конспірологічним багажем, християнським націоналізмом, антиімігрантським расизмом і антиєврейською риторикою? Чи ж публічно відмежуватися від такого союзництва, зосередитися на конкретній політиці, а не метафізиці — і домагатися відповідальності як від американського керівництва, так і від Ізраїлю.