Ідеологічну частину цієї опричнини складають такі діячі, як Дугін, Караганов, військову - Пригожин з Кадировим, а найбільш численну пропагандистську, крім Соловйова, Скабєєвої та Сімоньян, представляє ще ціла зграя блогерів і "воєнкорів".
У цій опричнині режим бачить свою справжню опору, оскільки розуміє, наскільки гнилими є сучасні державні інститути РФ - адміністративна і правоохоронна вертикаль, армія, наука, освіта... Прикметно, що для щорічної "прямої лінії з президентом" Путін вже другий рік поспіль не може знайти часу у своєму напруженому графіку. А з воєнкорами спілкується регулярно.
Може це й не Путін з ними говорив, як зауважують деякі конспірологи, а його двійник (без медичного обладнання і двотижневого карантину для відвідувачів), але в цьому випадку це не важливо. Важливо, що саме цей "колективний Путін" цього разу вирішив вкинути в інформаційний простір і у свідомість росіян.
На тлі традиційної пропагандистської полови варто виділити кілька ключових меседжів, які дають свіжий матеріал для аналізу.
Путін синхронно з Лукашенком вирішив згадати торішні переговори в Стамбулі, де були парафовані нібито дуже вигідні для України умови припинення воєнних дій. Лукашенко ляпнув щось навіть про "оренду Криму" Росією, але з Кремля його спростували. Це ознака того, що Кремль починає торгуватися і намацує основу для нового переговорного раунду. А також паралельно готує громадську думку всередині РФ до можливих поступок.
Путін черговий раз заявив, що Росія хоче закінчити війну. Вочевидь, це — реверанс у бік російського обивателя, який відчуває усе більший страх і невпевненість на тлі безперервної мобілізації, економічної стагнації та моральної втоми.
Коли у Путіна запитали про ймовірність нової мобілізації, він згадав весну 2022 року, коли російські війська стояли під Києвом. Треба нам туди повертатися? - поставив воєнкору риторичне питання воєнний злочинець. І негативна відповідь на нього є очевидною для обох.
Про те, яким чином кремлівські уявляють собі завершення війни, може свідчити наступний пасаж. Мовляв, певна частина українців вважає себе окремим народом і хоче жити в окремій державі - і це бажання треба поважати. Але нехай віддадуть Росії те, що вона Україні подарувала (згадується Донецько-Криворізька республіка і Причорномор'я). Тобто, основна мета війни — це, все ж таки, територіальні набутки.
Виникає питання: а що дасть Росії володіння ще кількома областями в умовах посилення економічних санкцій, спротиву місцевого населення і рішучості України повернути окуповані землі? Відповідь можна знайти в іншому фрагменті путінського наративу. А саме там, де він говорить про економічні втрати України: і металургії вже нема, і труби не виробляються, і авіабудівництво зупинилося, і сільське господарство в занепаді. Тобто, все це фіксується й обраховується.
Якщо і є у цієї війни, крім пропагандистської, ще якась прагматична мета, то вона полягає не в так в "прирощуванні" до Росії непевних територій (самі "воєнкори" свідчать, що місцеве населення не лояльне до окупантів), як у послабленні України, зменшенні її життєздатності. Москві потрібно не так відібрати "історічєскіє зємлі", як відрізати конкурента від портів, ланів, знищити нашу промисловість, енергетику, звузити наш життєвий простір.
Загалом, складається враження, що Путін ніби постійно виправдовується за те, що почав цю війну, підбирає все нові й нові аргументи (точніше, словесні звороти), чому це було необхідно. Інша частина кремлівського наративу є запевненням у тому, що все під контролем, усе в Росії як раніше, або може й краще. Насправді обидві позиції є слабкими, захисними, і довго путінський режим на них не втримається.
Багато що вирішується сьогодні на полі бою. Зокрема, кров’ю і потом українських захисників окреслюється майбутній кордон між двома сусідніми державами. Але загальний результат війни та обриси майбутнього миру залежатимуть від того, хто буде готовий стояти до кінця. А це залежить від розуміння, за що ти воюєш і чому. Путінський наратив показує, що в Росії з цим є великі проблеми.
І насамкінець. У патріотичному сегменті соціальних мереж нерідко можна зустріти застереження. Навіщо нам, мовляв, стежити, що там сказали у Кремлі? Яка різниця, що вони там собі думають? Такий підхід емоційно можна зрозуміти, але його раціональність є дуже сумнівною. Можливо, тоді не варто аналізувати й мобілізаційний резерв противника, кількість і якість його озброєнь? Ідеологія, інформація в сучасних війнах є одним з найважливіших ресурсів. Не кажучи вже про стратегію.