Троянський кінь перед тріумфальною аркою

Я не розпалюю нічого, хоч дуже зимно. Колись ще на початку 80-х знала одну родину: мати в селі, діти в Києві, зять з Франківщини, невістка з Чернігова, онуки. Дружна працьовита родина, але діти вражені московською проказою – власних діток запхали до російської школи, і тим загальмували їхній розвиток, розумовий та духовний. Я ще тільки закінчила університет, але мала передчуття, що ті діти будуть на все життя скалічені.

Минуло багато років, і раптом у  жахливі дні, передвесняні дні 2022-го, коли Київ атакували, мені написав онук тієї доброї жінки, в якої я колись мешкала рік. Старшого, якого я знала і який навіть писав мені дитячі листи  жахливою московською мовою, розмовляв він не краще, вже не було на світі. Його вбили у ліфті кілька років тому, особисте життя в нього не склалося.

Молодший був теж неодружений, не зміг вивести батьків на Франківщину, й тепер сидів у бомбосховищі разом з ними. І коли вертався додому, то писав, що діється на Лівому березі. А потім у батька стався інсульт. Чоловіку тому було дуже зле: він почував себе цілком безпорадним. Він ніколи мене не бачив, тільки мою першу книжку. В тій родині я була легендою, як виявилося. Одного разу він сказав мені у розпачі, що то все олігархи б’ються між собою, а прості люди страждають. Я відповіла йому дуже жорстко, і він навіть не образився.

Цей чоловік, якому вже за сорок, ніколи не приймав самостійних рішень і плив за течією. Сліпа батьківська любов виховала в ньому пасивність і готовність прийняти будь-який режим, тоталітарний чи демократичний. Такі люди – золотий фонд для політиків, вони не виходять на майдани, на демонстрації, а у в’язницях чи концтаборах гинуть найпершими

Цей чоловік, якому вже за сорок, ніколи не приймав самостійних рішень і плив за течією. Сліпа батьківська любов виховала в ньому пасивність і готовність прийняти будь-який режим, тоталітарний чи демократичний. Такі люди – золотий фонд для політиків, вони не виходять на майдани, на демонстрації, а у в’язницях чи концтаборах гинуть найпершими, бо внутрішня порядність не дозволяє їм співпрацювати з ворогом. Але працювати на нього вони можуть. Вони, як мурахи, про яких писав колись американсько-австрійський психолог Бруно Беттельгейм (1903–1990), який побував в’язнем Дахау та Аушвіца.

На цьому ж Лівому березі  тоді жила молода жінка з котом, дуже талановита письменниця. Вона мені теж писала час від часу. Її вибір залишитися в Києві був свідомий, хоча її запрошували всюди, навіть до Канади. Вона мешкала в маленькому будиночку, годувала котів і собак, які залишили їй сусіди, читала книжки. З нею зараз усе гаразд. Вона мала опору в ті страшні дні, бо ідентифікувала себе як українку. Її підсвідомий наратив був: якщо України не стане, то не буде й мене. Згідно зі спостереженнями Бруно Беттельгейма, такі люди як ця жінка, як правило, виживали, а якщо й гинули, то з гідністю. Психолог наводить вражаючий приклад мужності в одному з фашистських концтаборів. Групу в’язнів вели до газової камери. Офіцер упізнав серед них відому танцівницю і наказав їй станцювати. Вона могла відмовитися, ясна річ, але  то був останній танець в її житті й вона вирішила станцювати його для себе і приречених на смерть. Танцюючи, вона наблизилася до офіцера, вихопила в нього з кобури пістолет і застрелила. Її вчинок мотивував самого Беттельгейма жити та подолати посттравматичний синдром.

Українці діляться на рабів-пристосуванців і героїв. Поєднання цих рис в одній особі та групі осіб  призводить до того, що українцям дуже важко створити повноцінну і незалежну  державу, і тому після перемоги існує загроза реваншу ворожих сил

Після війни ми чіткіше зможемо побачити, наскільки вплинула війна на український національний характер. Про це ще писав Осип Турянський  у повісті "Син землі" (1933). Українці діляться на рабів-пристосуванців і героїв. Поєднання цих рис в одній особі та групі осіб  призводить до того, що українцям дуже важко створити повноцінну і незалежну  державу, і тому після перемоги існує загроза реваншу ворожих сил. Наприклад, повернення "русского міра" у вигляді троянського коня. Від самої думки про це холод огортає серце. Але думати про це потрібно вже вчора.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця. лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Стежте за найважливішими новинами України! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.