Але навколо мовного питання накопичилося вже стільки негативу і взаємних підозр, на ньому вже вибудувано стільки політичних технологій і провокацій, що практично кожна думка викликає заперечення, а кожна дія – протидію.
Особисто я вважаю, що загострення мовного конфлікту в Україні є частиною технології дестабілізації, яку застосовує Москва для повернення контролю над колишніми провінціями імперії. А провінції саме тому і залишаються провінціями, що не здатні чинити спротив цим технологіям і протиставити їм продуману і послідовну стратегію державного будівництва. Державу і націю треба спочатку збудувати у себе в голові, а це для провінційних політиків складно, або й неможливо.
Ні, не можна сказати, що мовних проблем в Україні не існує. Мова – це такий важливий елемент ідентичності, який не може бути безболісно защемлений або проігнорований. І хоча всі соціологічні опитування показують, що мовне питання знаходиться для величезної більшості українців на 9-10 місці, але коли через мову виражається зневага до людської гідності, то це моментально викликає гостру реакцію. Реакцію, на яку розраховують зовнішні вороги, і якою навчилися користуватися доморощені політикани.
Побутові конфлікти, коли міліціонер відмовляється розуміти “тєлячью мову”, або касирка супермаркета отримує жмуток дріб’язку в обличчя, моментально розколюють суспільство на ворожі табори, в яких уже неможливо почути голос розуму, а поміркованість вважається зрадою.
І це при тому, що мовна ситуація в Україні зовсім не є критичною і безвихідною. Звичайно, є україномовні люди, травмовані приниженнями своєї ідентичності, яких панування російської в багатьох сегментах інформаційного простору України пригнічує і ображає. І є російськомовні люди, які бояться тотальної насильницької українізації, в результаті якої у них відбиратимуть улюблені книжки Пушкіна і Толстого, а в аптеці відмовляться продати необхідні ліки. Але в цілому протягом часу дії Закону УРСР “Про мови” (з 1989 р.) українське суспільство, хоч і повільно, але рухалося шляхом утвердження державного статусу української мови. І навколо цієї зрозумілої перспективи сформувався певний суспільний консенсус, який може не всім подобався, але альтернативи якому просто не існувало. І, до речі, не існує й сьогодні.
Багато моїх знайомих за цей час перейшли на українську не лише в професійних сферах, але й в особистому житті. І жоден з них не зробив це через страх бути оштрафованим чи звільненим з роботи. Просто українська мова відкривала нові можливості, а україномовне середовище приваблювало своїм культурним і людським змістом. Ну і плюс, звичайно, освіта, діловодство, правова і нормативна база, дубляж кінофільмів, сприяння україномовній книзі та музиці робили свою справу.
Статус кво був порушений в 2012 році, коли Янукович остаточно перетворився на московську маріонетку, а РФ взяла курс на повномасштабну дестабілізацію України. Ця провокація вдалася на 100 процентів, і вже у 2014-му нібито у відповідь на скасування закону Ківалова-Колесніченка відбувається анексія Криму і проголошуються антиукраїнські “народні республіки”.
Де в цій системі координат місце заяв Авакова і Мендель?
Пару років тому думку про особливу “українську російську” мову та про необхідність позбавити РФ монополії на імперський лінгво-спадок висловлював відомий американський історик Тімоті Снайдер. Цю ідею також розвивав, мабуть, найвідоміший за межами України сучасний український письменник Андрій Курков. Тобто, можна було б розглядати заяву прес-секретаря президента як елемент культурологічної дискусії. І тоді можна було б з нею сперечатися, погоджуватися, або коригувати.
Наприклад, варто було б уточнити, що сама російська мова, як і більшість літературних мов, є доволі штучним конструктом, сформованим, переважно, на основі церковнослов’янської книжної мови, з додаванням розмовних елементів місцевих говірок (переважно неслов’янських) та величезним впливом французької фразеології та лексики, якою мислили і говорили в побуті основоположники російської художньої літератури і публіцистики Жуковський, Пушкін, Чаадаєв та ін.
До цього слід було б додати, що сучасна літературна російська мова сформувалася, головним чином, впродовж вісімнадцятого та дев’ятнадцятого сторіч під визначальним впливом вихідців з України. Вихованці Києво-Могилянської академії складали граматики і словники, перекладали церковні книги, формували навчальні курси, писали оди і видавали журнали. Від Феофана Прокоповича і Мелетія Смотрицького до Миколи Гоголя, Антона Чехова і Давида Бурлюка не полишала українська інтелектуальна еліта процес формування російської мови своєї участі і ненав’язливого покровительства.
Тому ми можемо претендувати не лише на якесь спотворене відгалуження російської мови в Україні, але й на авторські права самого базового конструкту. І ця ситуація, до речі, не є унікальною для історії формування літературних мов. Так, наприклад, французи могли б аналогічним чином заявити свої права на роль фундаторів англійської мови. Або унормувати фрінгліш. Хоча й не роблять цього, а вперто тримаються своєї, вольтерівської і жульвернівської.
Втім, правдою є й те, що вже більше двох сторіч українська ідентичність, культурна традиція і сама ідея української державності будується на основі окремішності української літературної мови. Саме існування українського народу, його історична суб’єктність, що є фундаментом національного самовизначення в міжнародно визнаних кордонах, нерозривно пов’язані з традиційним ареалом поширення української мови.
Про все це можна було б говорити у дискусії з Юлією Мендель, якби вона була культурологом, істориком чи філологом. Але вона – прес-секретар діючого президента України. Тому до неї будуть інші запитання.
Чи означає озвучена нею теза, що раптово віднайдена “українська російська” мова буде просуватися чинною владою на роль “другої державної”? Якщо так, то чи розуміє президент хибність такого підходу, чи йому треба це додатково пояснити? Якщо ні, то навіщо посадовій особі, що має виражати актуальну позицію української держави з питань внутрішньої і зовнішньої політики, робити дилетантські і провокаційні заяви?
І ще одне. Чи не стоїть за цією свіжою ідеєю дуже традиційне і банальне небажання деяких державних службовців нарешті вивчити і користуватися в своїй професійній сфері українською літературною мовою? Якщо так, то ми знову маємо під виглядом філологічних “відкриттів” елементарне прагнення трьох “не” – не знати, не говорити, не чути української в Україні. Просто челюсть такая.