У Ближні печери Лаври приходять до Преподобного Нестора-Літописця насамперед люди творчі і ті, хто шукає натхнення. Там зберігаються його мощі, і там зміцнюється віра митців, творців у своє перо, істориків - у міцну пам'ять.
Нестор-Літописець - перший історик Київської Русі, послідовник творців слов'янської писемності Кирила і Мефодія. Дослідники вважають, що саме з його праці розпочинається писемна українська мова.
Печерський чорноризець
Преподобний Нестор-Літописець
Нестор Літописець (1056–1114) - монах Києво-Печерської лаври, автор найдавнішого літопису України, укладеного на початку 12-го століття - "Повісті врем’яних літ". Хто з нас не знає цього твору – кожен, хто цікавиться своїм корінням, родом, своєю ідентичністю, повністю або хоча б частково читав це головне джерело вивчення стародавньої історії України.
"Звідки пішла Руська земля і хто в ній найперший почав княжити" - цими словами починається літопис. У ньому Нестор-Літописець зумів показати історію нашої держави у світовому контексті. Науковці стверджують, що у середньовічній історії немає прикладів рівних літопису Нестора.
І саме з "Повістю врем’яних літ" пов’язують початок історії української літератури.
Бо навіть мова "Повісті..." - церковнослов'янська з великою кількістю слів української розмовної мови. Мій шанований викладач, відомий професор-філолог Василь Васильович Яременко у своїх лекціях наголошував, що у цьому надзвичайно цінному для нас творі "українська лексика ллється суцільним потоком".
За чим впізнають нас і нашу мову
І от з цього потоку краси й треба починати, точніше, зупинятися. Бо наша мова має саме такі особливості: милозвучність, мелодійність, і це - далеко не банальні слова, а давно визнаний факт. Вона має такі особливості, за якою її впізнають і люблять у світі.
Кожна мова світу має свої особливості. Не треба бути поліглотом, щоб визначити, яка мова звучить у певний момент: за тембром, інтонацією, артикуляцією. Мови світу розрізняють за структурою, кількістю їх носіїв, писемністю, ступенем їх вивчення, суспільними, іншими функціями.
Хоча ці характеристики - досить умовні, бо кожен скаже головне: найкраща мова - своя, рідна.
Фото - з Національного музею народної архітектури та побуту України
Оксана Суховій, викладач Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка, пояснює ці визначальні й характерні особливості нашої мови - милозвучність і мелодійність - її структурою, будовою і гнучкістю: "Милозвучність у нашій мові досягається різними фонетичними засобами, - каже вона. - Наприклад, в українській мові є таке поняття, як спрощення у групах приголосних. Є, навпаки, поява голосного чи приголосного звука в певній фонетичній позиції. Є чергування звуків, приміром, "у" з "в" чи "і" з "й", які допомагають уникнути скупчення багатьох голосних чи багатьох приголосних. І тоді такий мовний малюнок виходить досить плавний, у нас немає складних для вимови скупчень звуків".
"У нашій мові є таке явище, як приставні приголосні, - продовжує відтворювати наш милозвучний мовний малюнок кандидат філологічних наук Оксана Суховій. - Це є нормою української мови. Наприклад, такі слова, як "вухо", "вулиця", "гострий", "горіх" - ми до них звикли. У діалектах української мови це явище більш поширене, ніж у літературній мові. І вухові, яке треноване на літературну мову, іноді дивно чути такі форми, які є звичними для носіїв діалектів. Своїм студентам я наводжу, наприклад, такі імена: "Анна" і "Ганна","Андрій" і "Гандрій", щоб показати, що це - одне й те саме явище. Для студентів слово "Андрій" звучить органічно, нормально, а при слові "Гандрій" вони починають усміхатися.
І коли ми спільно починаємо шукати різницю в цих словах, приходить розуміння, що ми є заручниками мовного консерватизму. Тобто ми звикли, що є певні норми, певні рамки, а все, що поза ними - такого бути не може. Але ж літературну мову формує мова народна: щось увійшло до правопису, щось лишається на його периферії, але люди так говорять, і для них це звично. І, скажімо, "до Гандрія" звучить милозвучніше, ніж "до Андрія". І от такі явища продовжують формувати дуже багато норм і в літературній мові, які, зокрема, стосуються і милозвучності".
"А милозвучності нашій мові додають ще й суфікси емоційного забарвлення - рученьки, ніженьки, пташечка, квіточка, сонечко. І навіть дієслова в нас мають такі суфікси: спатоньки, їстоньки, гулятоньки. А суфіксів на позначення згрубілих форм у нас менше. І вже у вимові слова формується ставлення до самого поняття, яке виражає певне слово. Коли ми говоримо "рученята", "оченята" - це вже сприймається з теплотою, душевністю, звучить приємно, музично", - підсумовує Оксана Суховій.
Вона звучить!
Фото - з Національного музею народної архітектури та побуту України
І так історично і генетично склалося, що людина народжується з мовою. Наша мова пройшла такий складний шлях, що якби вона була людиною, то на ній було би безліч синців, ран, ударів. Її забороняли указами і циркулярами, з неї сміялися, називали мовою "недорослі", селюків.
Красиву, мелодійну, чисту, щиру і добру нашу мову.
Але вона вистояла. "Селюки" довели у житті, на практиці, що вони - мудрий, інтелігентний, сильний і красивий народ!
І мені так приємно бути особливо в молодіжному середовищі, серед студентів, у центрі великої і могутньої країни все більше і більше чути свою мову! Це - велика цінність, це причетність до великої рідні, до спільного Прапора, до спільної Землі. Це те, що робить нас народом!
Ще давно, коли і я була студенткою, я познайомилася з літньою парою з Ліона, вони часто тоді приїздили як туристи до нас. І щоразу вони знаходили мене і просили говорити. Вони знали мало наших слів і майже нічого не розуміли з того, що я говорила. Але просили говорити стільки, скільки в мене буде натхнення.
Вони говорили, що я розповідаю - ніби співаю. Що дуже красива мова, дуже співоча. "Як наша!" - порівнювали вони зі своєю рідною, і це для мене було вершиною всіляких похвал. Бо це добре, коли порівнюють з найріднішим, значить, це справді цінно, це так і є!
"Яке прекрасне рідне слово!
Воно - не світ, а всі світи..."
Цими словами Володимир Сосюра дуже точно передав космічну велич рідного слова у всіх його гранях, значеннях, відтінках і відношеннях. Бо його "всі світи" звучить багатозначно, у найкращих значеннях: ми можемо констатувати, що наші колоритні, власне українські, слова, чудово прижилися у світі. За ними впізнають нас!
І ми пишаймося своєю мовою! Послухайте, як красиво вона звучить! "Заговори, щоб я тебе почув" - писав Сократ. А наша мова звучить так, що її хочеться і хочеться чути!