Всі воювати на фронт не підуть. Це просто факт.
Бо якщо всі, то зупиниться енергетика, не тектиме з кранів очищена вода, не робитимуться операції, не лікуватимуться зуби, не вивозитиметься сміття, не працюватиме громадський транспорт, не буде на вулицях поліції, не працюватимуть банки, не ремонтуватиметься техніка і цивільні авто, не відбудовуватиметься житло, не, не, не… таких не багато.
Тому, забудьте слово всі й не маніпулюйте посполитими.
Тепер про тих, хто може піти. Таких чимало. Придатних, за віком, за здоровʼям. Чому ці люди досі не на фронті?
Перше: мотивація. Слова "ти повинен" на цих людей не подіють. Банальна відсутність справедливості з боку держави демотивує найкраще. Чи зможе вона, ця влада, яка виконує державні функції, у короткі терміни забезпечити справедливість? Ні. Вона не здатна.
Читайте також: Воювати доведеться всім
Тоді яка мотивація? Чесність. Принаймні у виконанні чиновників міністерства оборони й ТЦК. Вона можлива? Знову скажу, ні. Ми опинилися в тій ситуації, коли є потреби, що виникли через тривалу брехню, крадіжки, обман і корупцію, і час, якого занадто мало.
Нам потрібне якісне підсилення, розрахунок на те, що ми матимемо для економічного функціонала і розуміння, чого ми хочемо досягти. Перебити Росію банальним людським ресурсом ми не зможемо. 22 мільйони нас і 140 мільйонів їх. Тому, це шлях до прірви.
Кардинальне очищення, налагодження випуску зброї, якісна підготовка воїнів, чесна розмова з суспільством. Бити по печінках чоловіків на зупинках і кидати в буси — це шлях до того, що колись по печінках одержиш ти. Розмова має бути про те, де ми є і які потреби. І що дасть та чи та дія. Люди не дурні, вони зрозуміють. Бо приходиш в лікарню: сотні ампутантів, дивишся на кладовища — місць нема, а молох війни хоче ще.
Читайте також: Не буде бійця та армії — не буде символів та країни
Тоді чесно кажемо: ми зараз кладемо стільки то і тоді виходимо на певні рубежі. І тоді… Але нам бракує сил тисяч. Чи двісті. Чи мільйон. І кажете: нас залишиться мільйонів 15, фіг його знає, хто там повернеться, ми маємо лягти кістками, але іншого шляху нема.
Принаймні, це чесно. Без маніпуляцій, поетичних образів і різних прислівʼїв та приказок. Війна — це про чесність. І про розуміння. З людьми треба говорити. І чесно казати: ти зараз віддаєш здоровʼя і життя і це твоя жертва, а не те що ти заборгував.
Не перетворюйте людей на рабів і боржників. Раби й боржники не перемагають. Перемагають лицарі. То робіть їх. І озброюйте. І не ховайте очі, це до влади, коли запитують, де ваші діти. Бо коли всі, то всі.
Читайте також: Героїчні герої думали, що все закінчиться раніше
Війна на тому етапі, коли брехня і лицемірство не врятують. Навіть з вуст дуже поважних людей. Так, і ще треба сказати: ми не знаємо, чи буде з чого після війни платити вам допомогу, покривати вашу комуналку, оплачувати ваше лікування. Це просто війна на виживання. І треба вижити. Допоможіть нам, собі, країні.
З іншого боку, я добре розумію, що максимальне нагнітання може бути прекрасною передумовою для перемовин. Лише нагадаю: на початку війни проти перемовин було понад 90 відсотків. Зараз за перемовини та компроміси 30 відсотків. Чому не зробити цю цифру більшою? Але це лише домисли. Які виникають через те, що війна навчила не вірити нікому. І ніколи. І часом навіть собі.
Про автора. Василь Зима, журналіст Еспресо
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.