"Якось я впав у оптимізм. Мене тоді ледве врятували", - сказав він, як застеріг.
… В телевізорі знову і знову Михайло Подоляк, той що з ОПУ. Якщо мандрувати телеканалами з пультом у руці, то на кожному другому – він, Подоляк, Подоляк, Подоляк. Бо всюди єдиний марафон, "один на всех, мы за ценой не постоим". Ціну, рахунок оплатять з бюджету. "Поширювати правду можна було б усно, для популяризації брехні зазвичай використовують великий апарат" (Лец).
Донедавна з телевізора не вилазив Арестович. Гіпнотизував, навіював оптимізм з амбре пофігізму. Присипляв, навіть подушечки з власним іменем розтиражував. "Не думай, спи, думки отрута щастю"… Але це вже не Єжи Лец, це Богдан Ігор Антонич, а він "не в тему", коли йдеться про сурковської виправки маніпуляторів (щоб не сказати – аферистів). Оптимізм Арестовича закінчився відвертим шкодізмом – вже й в очах ОПУ шкода від нього перевищувала очікування від зомбування, яке йому, мабуть, доручили, коли з початком широкомасштабного вторгнення повернули в орбіту влади у статусі незрозуміло якого радника ("Ты нам нужен", - поділився тоді Арестович словами Єрмака). Він, який дивився в очі й брехав, зійшов з авансцени. Але чи зі сцени! І чи надовго? Адже ще стільки "хороших русских", яких можна просувати в український інформаційний простір і в голови українського обивателя…
Читайте також: Влада продовжує монополізацію інформпростору
Оптимізм Арестовича закінчився відвертим шкодізмом – вже й в очах ОПУ шкода від нього перевищувала очікування від зомбування, яке йому, мабуть, доручили, коли з початком широкомасштабного вторгнення повернули в орбіту влади у статусі незрозуміло якого радника
"Ми несправедливі до брехні: вона будь-що хоче бути правдою" (Лец). Подоляк в очі не дивиться, усе скошує їх десь убік, у монітор якогось офісного гаджета, демонструє надзавантаженість державними справами, а коментувати все і вся у "єдино правильних новинах", день у день, день у день — це ж таки напряг. От і відпочив би. Давали б хоч іноді висловитися, наприклад, Валерію Залужному…
Не знаю, чи минає й день, щоб у єдиних новинах не згадували Андрія Єрмака, одноосібно або через кому з іншими.
У понеділок, 27 березня, між цими єдиноновинними завсідниками пробився світлий промінь – у випусках новин показували Олену Зеленську, вона говорила про те, як травмованим війною українцям потрібна психологічна підтримка. Як мило. Як зворушливо. Як вірно. Як вчасно. Осанна!
Читайте також: Не героїзм перемагає, а професіоналізм
Психологічна підтримка від чого? Може, від зневіри? Допоможіть мені й, плюс-мінус, моєму поколінню журналістів (яке дехто дуже грантовий часом називає олдскульним) не впасти у цей гріх зневіри: вільну українську журналістику, вільні медіа, свободу слова, демократію ми обстоювали від початку дев’яностих. Викорінювали "компартійні" підходи у журналістиці, поставали проти темників у медведчуківські часи Кучми. І потім в олігархічній системі координат свободу слова рятувала розмаїтість ЗМІ, точніше – журналістське багатоголосся, конкурентність у медіасередовищі. Мстивість, авторитарні замашки божків у владі лікувалася народними протестами. Адже майдани, Революція гідності, захист країни від рашистської орди – це насамперед про можливість вільно дихати у вільній Україні.
Допоможіть мені й, плюс-мінус, моєму поколінню журналістів (яке дехто дуже грантовий часом називає олдскульним) не впасти у цей гріх зневіри: вільну українську журналістику, вільні медіа, свободу слова, демократію ми обстоювали від початку дев’яностих. Викорінювали "компартійні" підходи у журналістиці, поставали проти темників у медведчуківські часи Кучми
Вільно дихати усім.
Так, багатоголосся, вільні медіа – це не тільки й не стільки про журналістів. Це про суспільство. Пам’ятаю (як забути ?!), як у перші два місяці великої війни люди, з якими перебували повітряні тривоги в укритті, вірили у те, що після перемоги Україну вже ніхто не розверне до російщини, до неволі, що тепер вже точно ми будемо разом з демократичним світом, що війна навчила і ще навчить… Тепер під час повітряних тривог ми здебільшого перечікуємо між двома стінами у своїх помешканнях, а зустрічаємося на вулиці чи в крамниці. Перекинемося словом-другим, оптимізму нема, є втома й апатія. І роздратування: "А той єдиний марафон… І слухати не хочу. У телевізорі знову і знову тіі".
Читайте також: Другий найтяжчий ворог
Зневіра, апатія це трамбування ґрунту, по якому легше зайти авторитаризму. А потім, коли оговтаєшся, стає страшно, і повороту, здається, нема… Дослідницька, пошукова робота над книгою спонукала мене погортати підшивки однієї львівської багатотиражки сталінських часів (не пишу назву часопису, бо це не має значення, — уся преса була, як під копірку). Просто наведу газетні заголовки інформаційного просторе, "где так вольно дышит человек": "Товариш Й.В. Сталін і радянська наука", "У місті, де живе і працює великий Сталін", "Теоретична конференція "Товариш Й. В. Сталін – великий корифей науки", "Під сонцем Сталінської Конституції". Перша шпальта за 31 жовтня 1946 року – "Відповіді тов. Сталіна Й.В. на запитання президента американського агентства "Юнайтед Пресс" п. Х’ю Бейлі, одержані 23 жовтня 1946 року"…
Зневіра, апатія це трамбування ґрунту, по якому легше зайти авторитаризму. А потім, коли оговтаєшся, стає страшно, і повороту, здається, нема…
А що було за тим фасадом передовиць, пам’ятаєте? Вчили на уроках історії? Читали потрібні книги?
Здавалося б, ми щеплені від "культу особи". Та, виходячи з того, що маємо зараз, потрібна бустерна вакцина.
…Перші леді має рацію: українці потребують психологічної підтримки. Зокрема, конкретні сигнали, конкретні кроки, які переконають насторожене суспільство, що авторитаризм не пройде, бо не марафоном єдиним дихає свобода слова в Україні. Покажіть це! Бо "урешті-решт брехня осідає на дно правди" (Лец).
Зрештою, навіщо демонструвати, що вмовляння не допомагають? Щоби що? І воно вам треба?
Спеціально для Еспресо
Про авторку. Тетяна Вергелес, журналістка, редакторка.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.