Другий найтяжчий ворог

Колись Юрій Шевельов поставив у ряд найбільших ворогів України провінційність. І не просто поставив, а назвав її наступною в переліку після Москви. Радше ніхто не піддає сумніву, що Москва є екзистенційним ворогом України. Тут без варіантів – "або ми, або вони". Натомість на провінційність звертають значно менше уваги – настільки мало, що повсякденні її прояви називають то корупцією, то проросійськістю, то ще якось.

Провінційність дратує передусім невідповідністю рівневі, на якому діють її продуценти.

Йдеться про регулярні скандали та й просто "несмачні" деталі, які продукує оточення президента, та й він сам, нівроку. Починаючи від регулярного видання збірників президентських промов, які що далі, то більше нагадують навіть не "Малу землю" Брежнєва, а громіздкі ґросбухи мудрагелів рівня районного містечка про новий устрій, як мінімум, країни, як максимум – світу. І завершуючи серією останніх скандалів – історії з нагородженням панянки-ескортниці, перипетіями навколо оголошення лауреатів цьогорічної Шевченківської премії, оприлюдненням чергових матеріалів ДБР про Шафіра, Коломойського et consortes. Усе це має одну спільну рису. Як ви уже здогадалися – це вона, провінційність. Саме вона так дратує – передусім, невідповідністю рівневі, на якому діють її продуценти.

Ця риса практично завжди, коли її носії опиняються на вищих щаблях, включає дріб’язковість, перечуленість щодо власного впливу, бажання виглядати всемогутнім, кепську освіту, брак такту, витримки і того, що називають відчуттям доречності. Вона не завжди співпадає з походженням і місцем проживання – історія знає чимало осіб, які все життя прожили у маленьких містечках чи селах, а відкритістю мислення і широтою горизонту могли змагатися зі столичними мешканцями, та не меншу кількість нащадків родин із традицією, чий рівень, попри всі старання, так і не переріс підліткового.

"Вульгарність завжди каже: я" – саме цією фразою Жана Марітена можна означити стиль переважної більшості тих дій влади, які стосуються культури, інформації, церемоній, традицій тощо.

Провінційність вірить у прості рішення. Провінційність украй погано розділяє власні потреби, бажання, а то й примхи, – і вимоги об’єктивних обставин та загальну користь для суспільства. Ще гірше її носіям вдається відокремити одне від іншого в процесі практичної діяльності, і геть погано – придушувати власні бажання задля відкладеної вигоди. Загалом, у духовних провінціалів завжди є проблеми з ієрархією пріоритетів і горизонтом планування.

У мережах вирує інше обличчя провінційності – коли прихильники різних партій вважають лідера конкурентів ледь не посланцем пекла на землі, а його прихильників – безнадійними ідіотами.

Втім, якщо спуститися у надра фейсбука, то президент ім’ярек з усією командою перестає здаватися виключним втіленням і еманацією провінційності, а починає виглядати цілком логічним вивершенням загального тренду. Адже тимчасом у мережах вирує інше обличчя провінційності – коли прихильники різних партій вважають лідера конкурентів ледь не посланцем пекла на землі, а його прихильників – безнадійними ідіотами. І це стосується всіх – і порошенківців, і "зелених". Той факт, що загалом притомна і виважена позиція Порошенка залишається назагал абсолютно нечутною для основної маси його прихильників, змушує підозрювати, що аналогічно було б і з Зеленським, якби він опинився на позиції свого конкурента.

За цією "битвою народів", за якою вже абсолютно незрозуміла різниця між прихильниками обох партій, крім хіба тієї, що кожна жадає піраміди з голів прихильників іншої у стилістиці Тамерлана, загубилися ще дві групи. Перша – це прихильники решти "старих політиків", які час від часу зринають із плачами: "А от якби нашого вибрали, не послухали, невдячні..." Інші – це умовні прихильники реформ, які нарікають на нереформованість і загалом недосконалість України: "А от якби були її реформували", – це коли йдеться про нереформовані сфери. Там, де результат все ж є: "А от якби були реформували швидше..."

Найбільше в цьому дивують автори заяв, які кажуть, мовляв, не буду голосувати за ось цього політика, бо в нього такі дурні і нарвані прихильники. Позаяк з іншого боку барикад точнісінько такі ж дурні та нарвані. Тут виринає асоціація не з роялістами та республіканцями Франції, чи пілсудчиками й дмовчиками Польщі, – тут за милю видно наших рідних архетипічних Кайдашів з повибиваними у запалі сімейної сварки очима і грушею на межі. Коли головне – не досягнути мети, а показати опонентові власну значущість і крутизну, знецінивши його, а ще краще – тотально знищивши.

Енергія травми, завданої війною, не знаходить негайного виходу у тому, щоб втовкти москаля, і скеровується усередину – на політичних конкурентів у стилі ославленої Кайдашевої сімейки.

І це теж провінційність. Яка почалася минулої весни з травми свідка і гострого спалаху ненависті до москалів. Разом з цією ненавистю прийшло гостре бажання цього самого москаля втовкти. Але обставини чітко показали, що от зараз ти, конкретний Іване чи Марусю, москаля не задушиш.

Відповідно, енергія почала шукати собі виходу. І вона його знайшла – у політичних конкурентах. З персоналізованістю нашої політики й нашим же таки інвідуалістичним завзяттям лідер конкурентної політичної групи виявився цілком непоганою сублімацією лідера ворогів.

До того ж в умовах хронічного стресу людині властиво скочуватися на звичний рівень. А одна з колективних звичок нашого народу дуже добре втямлена Оксаною Забужко у формулі "синдром закритої піраміди". Це стан, коли вся енергія змушена триматися всередині спільноти, позаяк шляхи до суб’єктності супроти зовнішніх контрагентів обрубані. Як наслідок – ця нерозтрачена енергія знаходить вихід у внутрішніх чварах і взаємному суперництві. Починається самопожиранння. Саме, аби запобігти цьому явищу, добрі вчителі обов’язково придумують заняття для учнів, а добрі командири стежать, щоб солдати були зайняті чимось корисним. Адже перша категорія ще не зовсім доросла для повноцінної суб’єктності, а друга завдяки специфіці середовища є категорією підпорядкованою.

На рівні влади провінційність – це майже завжди ще й культурна та звичаєва проросійськість, часто не усвідомлена і начебто й заперечувана.

Ця звичка на рівні народу є одним із виявів вимушеної провінційності, як наслідку тривалого підневільного стану. На рівні влади провінційність – це майже завжди ще й культурна та звичаєва проросійськість. З дуже простої причини: провінційність – це завжди про вторинність відносно когось чи чогось більшого. У колоніальному стані центром для нації стає колоніальна метрополія. У нашому конкретному випадку – це не менш конкретна Москва. Упродовж десятиліть, якщо ти претендував на вище становище, ти мусив переходити на російську, переймати практики росіян і обов’язково визнавати їх вищими. Саме у цьому секрет очевидно проросійського крену влади. Саме тут – корінь потягу до "хороших русскіх" і намагання наслідувати російські ж владні практики.

На нижчих рівнях ми маємо – наче на доведення тези, що суспільство змінилося більше, ніж влада, – радше компенсацію провінційності. Найчастіше через намагання продемонструвати свою значущість і окремішність. Але компенсація на те і компенсація, аби відповідати за своєю силою глибині подразника. А позаяк спадок колоніальної провінційності у нас чималий, а фоновий стрес додатково стягає нас на "звичний", тобто підлеглий рівень, то в результаті отримуємо ситуацію, коли бажання уперто поставити на своєму і за всяку ціну довести власну значущість, переважує все. Навіть усвідомлення, що триває кривава війна за наше існування.

Триста років тому такі прагнення привели нас до кривавої Руїни. Менше, як сто років тому – до отаманії, коли локальні загони відривали сили від єдиної армії.

Нашого демографічного потенціалу на долання наслідків ще одної Руїни не вистачить.

Може, таки стримаємося і не будемо доводити до всохлої груші? Бо нашого демографічного потенціалу на долання наслідків ще одної Руїни не вистачить. Адже наслідки попередньої ми долали майже два століття.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Олеся Ісаюк – історик, докторка гуманітарних наук, наукова співробітниця Центру досліджень визвольного руху та Національного музею-меморіалу "Тюрма на Лонцького", дослідниця нацистських і совєтських репресій у ХХ столітті.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Слідкуйте за найважливішими новинами України! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.