Перше і ключове, як на мене – такі дописи не просто маніпулятивні, узагальнювальні, але передусім ігнорують історію. Це мене особисто дратує чи не найбільше.
На моє глибоке переконання – це війна була неминуча. З тієї простої причини, що Росія століттями заточена на підкорення України. Її культура, політика, суспільство – переконання, що Україна їм "належить" - це одна з основ російського імперського світосприйняття. Відкрийте будь-яку притомну історичну книжку – і читайте уважно.
Тому ця війна б була – змінюватись міг би лише контекст, готовність, реакція. Але не сама суть. Це, до речі, стосується й адептів "понавибирали — от і маєте війну". Ні, війна б була так чи інакше – питання, знов таки в тому, як ми були б до неї готові і як би реагували. Який би був контекст. Але поточна політична ситуація в Україні ніяк не є причиною війни – причиною є те, що Росія "збирає землі".
Далі. Мовляв, якби в нас було зріле суспільство, поборена корупція тощо – от тоді б все було добре. Лише річ у тому, що війна б все одно була. З тої простої причини, що успішна Україна – це якраз загроза і подразник для Росії. Це те, чого вона боїться найбільше. Тому – так, ми без сумніву жили б у більш розвиненій країні – але це ніяк би не відвернуло він нас російське вторгнення.
Читайте також: Ми знову ведемо боротьбу за ідентичність
Далі – про узагальнення. "Українці те, українці се…". Українці дуже різні. І кидати до однієї купи корупціонерів з тими, хто з ними нещадно бореться, кон’юнктурників і справді чесних людей – це просто свинство. В нас маса проблем, і покидьків не бракує. Але за останній рік я проїхав Україну вздовж і впоперек – і побачив стільки добра, солідарності та відваги – що мені б в голову не прийшло сказати, що українці якісь не такі. Я знаю сотні достойних людей. І це лише в моїй бульбашці. Зрештою, ми досі є саме тому, що в нас знайшлося дуже багато сили волі й відваги.
Так, в нас є маса системних проблем, з якими працюють достойні люди, і я вірю і бачу, що ми рухаємось. Так, хотілося б швидше, системніше. Але не бачити, який велетенський шлях ми зробили з радянського болота за останні тридцять років, мені видається, як мінімум дивним.
Читайте також: Ні, ми не заслужили на війну...
Так, цей шлях іде з усіма засновками складної історії, колоніального спадку, травмованого совком суспільства. Тому він важкий і тягучий. Але я вірю, що ми йдемо.
І останнє – ніхто не заслуговує на Маріуполь, Бучу, Ізюм. Ніякі обставини не можуть цього виправдати. І намагатись перекласти вину дикої брутальної агресії на жертву – це цинізм найвищої марки.
Ми дуже непроста країна, з дуже непростими та різними людьми, яких не можна окреслити одним простим постом. Але я точно знаю, що велетенська частина моїх співвітчизників за останні півтора року знайшла в собі найкращу версію себе і доклала всіх зусиль, щоб ми, попри все, були. Цього не можна знецінювати.
Про автора. Радомир Мокрик, український історик, культуролог, науковий працівник Інституту східноєвропейських студій на філософському факультеті Карлового університету в Празі
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.