7 років тому, рано вранці 24 січня 2015 року, було скоєно один із найжорстокіших військових злочинів гібридної війни Росії проти України - обстріл реактивною артилерією, в тому числі РСЗВ БМ-21 "Град", житлових кварталів мікрорайону "Східний" Маріуполя. Тоді загинуло 29 мирних жителів та близько сотні було поранено. У травні 2018 року Служба безпеки України та Bellingcat опублікували результати розслідування, які чітко засвідчили: до жорстокого воєнного злочину проти людяності причетні 11 осіб – семеро кадрових російських військових та четверо громадян України - бойовиків незаконних збройних формувань в ОРДЛО. Усі вони оголошені в розшук, а всі матеріали розслідування передано міжнародному правосуддю. З журналістом, колишнім директором Департаменту комунікацій МВС України Артемом Шевченком, автором документального фільму "Маріуполь. Місто нескорених", який знімається на замовлення Міністерства культури та інформполітики, своїми унікальними спогадами про ті трагічні події вперше поділився Енвер Цкітішвілі, генеральний директор меткомбінату "Метінвест". Його розповідь відкриває досі невдомі сторінки трагічних подій. І багато в чому пояснює – чому старші офіцери російської армії виявилися прямо причетними до злочину. Він був справжньою заздалегідь підготовленою військовою операцією, метою якої було не лише залякати та знищити мирне населення, а й зруйнувати інфраструктуру та промисловість міста на Азові, щоб спровокувати гуманітарну катастрофу та масовий потік біженців. Публікуємо його розповідь від першої особи. Вона особливо актуальна зараз, коли весь світ із напругою стежить за нарощуванням Росією військ по периметру українських кордонів і гадає - чи зважиться Москва на велику війну.
Я впевнений у тому, що Маріуполь має спокійне і мирне майбутнє. Так, він близько до фронту. Так, це накладає відбиток на всю нашу життєдіяльність. Але чому я так гадаю? Все ж таки вирішують насамперед люди. Коли ми збудували тут укріплення, коли ми їх збудували навколо Волновахи, коли ми не втекли і не злякалися… Я вам скажу, у нас був момент із серпня по середину жовтня 2014 року, коли щодня міські жителі телефонували моїм співробітникам різним на обидва заводи та питали: директори на роботі? Так. Значить, місто не здають. Якщо директори "Метвінвесту" приїхали на роботу - вони будуть триматися. Військові не кинуть. Потім стало дзвінків менше, вони повірили нам. Нарешті вже на найбезпечніший район ми попросили мешканців прийти взяти участь у будівництві укріпрайонів. Це у вересні 2014 року. І коли вони почали виходити, ми зрозуміли, що ми ситуацію почали переламувати... Люди зрозуміли, чим нам загрожує ця "денеерія" - це повна ізоляція, це глухий кут, це кінець розвитку цивілізації. Але вони не залишили спроб. Коли противник зрозумів, що прямим військовим шляхом нічого зробити не можуть, вони задумали низку терористичних актів.
У середині грудня 2014 року телефонує мені начальник міліції генерал В'ячеслав Васильович Аброськін і каже: "Під'їдь, є цікава річ, не знаю, як на це реагувати, хочу порадитися з тобою і бери Юрія Анатолійовича Зінченка, директора комбінату Ілліча". Приїжджаємо до генерала, сіли в кабінеті. Він відкриває комп'ютер і каже: "Ми зробили перехоплення телефонного дзвінка терористів з того боку", і включає його. Телефонує людина комусь і каже:
- Петровичу, привіт!
- Вітання.
- Це я.
- Я впізнав.
- У мене все є по "Азовсталі".
- Ну молодець, приїжджай. Усе.
Аброськін питає: "Що це може бути"? Я кажу: "Не знаю". "Що означає: "все є по "Азовсталі"?" "Навіть не знаю". І тут відчиняються двері і заходить командувач сектора М. І запитує: "Що скажете з приводу почутого?" Я відповів, що треба подумати, ми порадимося, але вони щось хочуть зробити із заводами. "А чому ти так думаєш?" Я говорю: "Я на місяць беру приблизно 500 тисяч тонн руди з Криворізького басейну, вугілля везу приблизно 300 тисяч тонн до себе. Юрій Анатолійович Зінченко купує руди ще 500 тонн на завод Ілліча. Ми працюємо підприємствами, сплачуємо податки, все рухається, під нас підв'язані всі структури дрібного бізнесу, тому що в місто скрізь заходять гроші у вигляді зарплати, тому що платимо її день у день, годину на годину. Ми платимо податки - живуть державні структури, вчителі, лікарі, тобто інфраструктура продовжує жити. Єдиний вихід: силою взяти не можуть, значить треба підірвати щось, щоб стали підприємства. Люди покрутяться, і через якийсь проміжок поїдуть. Все почне валитися. Армія запитає: що ми тут робимо? Вони активізуються тут, місто впаде. Не миттям, то катанням візьмуть! В'ячеслав Васильович запитує: "А які для нас важливі комунікації?" Приїжджаємо до мене ввечері. І ми розуміємо, що єдина залізниця через Камиш-Зорю, це вузька шийка, це була завжди другорядна частина Донецької залізниці, через яку проходило на тиждень ну може 10-20 потягів. Вони навіть не знали, що таке завантаження, не є основним.
Друге. Газ на комбінат "Азовсталь" подавався з боку Росії. Тобто, якщо вони перекривають природний газ, я повинен погасити доменні печі. Тому що не відразу так швидко все можу переключити. Місто отримує з боку України газ, але не може мені його передати. Тобто, немає з'єднання труб. Комбінат "Ілліча" отримує газ із боку міста, не може мені його передати і не може місту його передати. Так побудовано інфраструктуру. Тому ця фраза з перехоплення, що, мовляв, "ми все знаємо та розуміємо про Азовсталь" означає те, що наш завод обрали як найвразливіше місце.
Поговорили, будемо думати, треба щось будувати. Я збираю своїх інженерів, Зінченко - своїх, ми влаштовуємо мозковий штурм і розуміємо: є місце, якому не надавали значення, але ми можемо підключитися до міської лінії, це приблизно близько 20 метрів. А під Павлополем розташована компресорна установка – три водоводи, які качають воду тільки для мене. Якщо Павлопіль закриється, я зупинюся, бо нема води на охолодження форм та доменних печей. Все вразливе – бойовики, мабуть, десь взяли план усього цього.
Отже, ми розуміємо, що є три речі - газ, вода та залізниця, - без яких ми не зможемо жити. І є міст, який зв'язує два заводи: Азовсталь не може жити без агломерату заводу Ілліча, а той не може жити без моєї частини сировини, яку я йому постачаю. Тобто, якщо перерізати, два комбінати зупиняються, без води я точно зупинюся. "Азовсталь" - найвразливіше місце! І ми за два дні будуємо цю траншею, укладаємо її. Я збираю семеро чоловік своїх людей і кажу: хлопці, поки ви тут працюватимете, скажіть дружинам, що поїхали у відрядження, додому не ходіть, телефоном не розмовляйте, нічого цього на карту не наносите. Щоб ми могли під'єднатися до води міста, до води заводу Ілліча, до газу міста та до газу заводу Ілліча – зробити резервні шляхи постачання. Це було в грудні 2014-го. Ми відпрацювали та розробили план Б, як я його називав: якщо щось трапляється, тобто одна людина, якій я телефоную, вона кличе інших, вони приїжджають і роблять переключення. І ось 24 січня 2015 року, тієї чорної суботи о 06:05 мені зателефонував диспетчер комбінату і каже: "Енвер Омарович, ворожа артилерія знесла один із двох працюючих водоводів, а третій резервний. Але одним забезпечуємо себе повністю, насосна качає". Добре. Те, що артудар було завдано по водоводах, а не по самій насосній, яка в Павлополі, я зрозумів, що вони вирішили перерубати. Десь о 7:40 зателефонував диспетчер знову і каже: "Перебили другий водовід та перебили резервний". Я кажу: "Зателефонуйте такій-то людині і скажіть йому: план Б". Диспетчер: "І все?" Я кажу так. Він каже: "У нас у вежі на 3,5 години води конверторного цеху, може, ми підемо на зупинку?" Я кажу: "Не треба, скажіть, що у них є півтори години. Вони все знають, скажіть просто – план Б".
Ці люди швидко на свої машини, приїхали в одне місце, переключення зробили, другі приїхали в те місце і перекрили частину перебитого, щоб вона не пішла в оборот. За 40 хвилин диспетчер зателефонував і сказав, що подачу газу було припинено трубою з боку Росії. Я говорю: "Цим же людям зателефонуйте і скажіть - план "В". Він каже: "Добре". "Ми працюємо?" "Так, Енвере Омаровичу, ми працюємо".
І коли до 9-ї години ранку мені знову зателефонував диспетчер і зі сльозами в голосі сказав, що по місту завдали удару, по житловому мікрорайону "Східний", ми розуміли, що це вже друга частина, заключна – вони вдарили по місту. Тобто спочатку вони почали бити по критично важливих для нас комунікаціях. Вони хотіли зупинити завод. А потім паніку у місті створити, щоб люди поїхали звідси.
А потім за 5-15 хвилин мені зателефонував Рінат Леонідович Ахметов і каже: "Окресли мені ситуацію". Я розповідаю: "Східний район, сильний удар артилерією, Градами, жертв багато. Сьогодні субота людей на заводі немає, але ми до цього моменту підготували наші бомбосховища. Раптом що, я готовий людей прийняти туди". "Скільки ти приймеш?" "Згідно з планом - 12 006 осіб". Він каже: "Відкривайте прохідні - всіх беремо, там є вода, є люди, можете не сумніватися, всіх приймемо. По заводу Ілліча така сама система: бомбосховища, всіх людей, хто прийде готові прийняти. А що викликає побоювання у вас?", - запитує. Я кажу: "Ми боїмося, що медперсонал не зможе обслужити в лікарнях, не знали ще скільки поранених". Ахметов каже: "У касі заводу беріть гроші, купуємо будь-які ліки в аптеках. Риженков (гендиректор групи "Мітінвест") виїжджає до вас для організації цього всього. Якщо треба, телефонуйте до банку, він видасть під слово честі, щоб купити, поїхати, привезти, якщо лікарі не були б готові до цього всього.
Загалом у мене загинуло 18 азовстальців під час цього удару, є страшні речі. Але воно все було страшне. Наприклад, виходить людина з дому, приїхала сім'я: дружина, дочка, зять і двоє онуків, зупиняються, він виходить з дому, зять закриває машину та снаряд потрапляє до сусіднього будинку через вулицю, дах витримує основний удар, а шрапнель летить через вулицю та всі четверо на його очах вмирають. Був чоловік у нас, він сам азвосталець, син його азовсталець, йому 86 років, а його синові 56, і він загинув у квартирі на кухні, розірвався снаряд та 6 попадань на очах у батька. За двома тяжкопораненими надсилали вертольоти фонду Ахметова, вони були важкі, ми їх одразу забирали до Запоріжжя. Я був на похороні всіх, я не міг інакше, ми всі азовстальці. У нас кажуть: колишніх іллічівців та колишніх азовстальців не буває.
А за місяць до цього, 23 грудня 2014 року, було підірвано важливий залізничний міст, вбито одну нашу людину з охорони, поранено іншу, диспетчер швидко зателефонував мені, я вночі Аброськіну та командувачу сектора М, вони підняли спецназ і решту три мости не підірвали. Тобто ворог постійно робив спроби знищити економіку міста. Він розуміє, тільки-но стануть підприємства, у місті все інше завмиратиме, ми ж довго не протягнемо. І люди почнуть шукати якийсь вихід із становища, інше життя, поїдуть. І морська блокада з боку Росії для цього ж. Раніше ми в Маріуполь отримували більше вантажів, вільний доступ, я навіть на свій порт отримував вантажі, зараз ми цього не робимо. Тільки по суші транспортуємо. Тому міст вони перерізали і намагалися підірвати всі мости, під трьома іншими вже була вибухівка. Вони просто туди вже не встигли потрапити - так швидко відпрацювали сили МВС та ЗСУ тієї ночі. Зараз ми впевнено дивимось у майбутнє, а тоді ми не знали, як складеться.