Ювенільна державність: педагогічні роздуми

У цьому світі лишилося вже не так багато очевидних і безумовних речей. Усе відносне. І батьківщина для багатьох – це там, де краще платять, і ідентичність в епоху віртуалізації стає пластичною та варіативною

Незалежність є взагалі ціннісним фантомом, якщо розібратися з очевидними факторами взаємозалежності сущого, або спробувати прийняти хоч одне рішення, яке не схвалюється зовнішнім середовищем.

Але в деяких питаннях людська природа залишається стабільною. Людям хочеться їсти. Інстинкт продовження роду набув специфічного вигляду культу сексу, але також не був ще ніким скасований. А третя базова установка, що споріднює поведінку людини з її біологічними родичами, є захист потомства. Цей батьківський, чи радше материнський інстинкт властивий, головним чином, ссавцям, у яких народжується відносно невелика кількість дітей, і їхнє виживання потребує мобілізації усіх моральних і фізичних сил їхніх родителів.

От, під цим кутом зору й варто розглядати той етап становлення української державності та української громадянської нації, який ми сьогодні вимірюємо мізерною з історичної точки зору датою 30 років. Бо Україна у нас, як відомо, одна.

Усі ми є, в певному сенсі, батьками для нашого тридцятирічного малюка. І від того, наскільки ми самі є дорослими і відповідальними людьми, а також від того, чи вважаємо ми дитину – своєю – залежить режим виживання незалежної України та його результат.

Чим складніший організм, тим більшого часу він потребує для набуття своєї функціональності. І тим більш беззахисним він є в перший час після появи на світ. На держави, що лише починають своє самостійне життя, полюють, як на легку здобич, різноманітні хижаки і паразити. Хтось хоче загарбати територію і забрати в полон населення, а комусь достатньо просто вчепитися в державу в непримітному місці і смоктати кров, поки маля ще безтурботно бігає, радіє життю і живиться материнським молочком.

Тому захищати дитя Незалежності доводиться не лише від численних зовнішніх і внутрішніх агресорів, але й від його власної неспроможності та наївності, від несприятливих обставин і випадкових інцидентів. І результат далеко не гарантований. Буває, що дитя гине, не встигнувши зіп’ястися на ноги, як це було з нашими попередніми спробами батьківства – УНР та ЗУНР – на початку двадцятого сторіччя. Буває, що зовнішні обставини провокують викидень і болісні судоми всього національного організму, як це трапилось з Україною у вогні Другої світової війни.

Часом на післяпологовий період випадає голод або посуха, що відбирає усі сили не лише маляти, але і його батьків, аж до втрати ними інстинкту захисту потомства. Щось подібне відбувалося з Україною у перші роки незалежності, коли шокуючий економічний колапс 1992-1993 років мало не привів, за результатами дострокових президентських виборів 1994 року, до відмови від власної державності.

Але зірки на небі склалися цього разу на нашу користь, і в 1996-му Українська держава отримала нарешті власне свідоцтво про народження – Конституцію.

Озираючись на пройдений шлях, треба визнати чесно, що автоматичне набуття батьківських прав усіма громадянами УРСР в 1991 році, хоча нібито й мало підстави в результатах першогрудневого референдуму, але було досить ризикованим кроком.

Позиція багатьох фіктивних батьків із паспортом громадянина України і тоді, і зараз визначається формулою: «А що мені дасть/дала ваша незалежність?»

Демократичний принцип загального і рівного виборчого права дозволяє таким батькам державності навіть вбити свою дитину. І коли подібна загроза стає реальністю, суспільство природним чином розділяється на дві частини, кожна з яких подібна до двох матерів із знаменитої притчі про Соломона. Фіктивна матір, нагадаю, легко погоджується на те, щоб вирішити суперечку «по справедливості» - розрубати спірне дитя навпіл. І лише справжня матір воліє радше «поступитися принципами», ніж допустити загибель немовляти.

У критичні моменти новітньої історії незалежності справжні громадяни України неодноразово виявляли риси рідної матері, і завдяки цьому державність наша досі жива. Але останнім часом у патріотичному середовищі, якщо судити по контенту в соціальних мережах, стає усе більше «непримиренних» і агресивних прихильників альтернативного вибору. З іншого ж боку, претензії псевдо-батьківства усе частіше нагадують відвертий шантаж.

Тому не слід виключати, що черговий раунд «соломонового суду», до якого ведуть Україну політичні спекулянти і замасковані зрадники, може виявитися для національної державності фатальним.

Тому нам треба не лише берегти материнську відданість, але й набути трохи соломонової мудрості.

І ще одне. Цей текст не про поблажливість до молодої і недосвідченої державності. Він саме про мудрість і відповідальність у виконанні громадянських обов’язків. А вони, так само як батьківські, часом бувають жорсткими і нещадними.

Левиця скоріше дасть загинути своєму маленькому левику, ніж дозволить йому лінуватися на полюванні. Чорногуз скоріше дасть своєму нащадкові розбитися з висоти, ніж залишить його нездатним літати.

30 років – це вже час для достатньо високих вимог до функціональності держави. І громадяни мають не лише право, але й обов’язок спитати за неадекватність політики, некомпетентність керівництва, помилки і зловживання представників влади на усіх рівнях. Але питати і вимагати вони мають не з позицій інфантилізму і утриманства, а в ролі засновника і власника держави, яким є за своєю природою громадянин.

Для того, щоб держава була дієвою і чесною, громадянин сам має дати їй у цьому приклад. І йдеться не лише про виконання законів і сплату податків.

Необхідно терпляче і наполегливо тицяти носом кожного конкретного чиновника і політика у все те лайно, яке лишає по собі незріла, або халтурна державна політика, за яку він персонально відповідальний у сферах економіки, оборони, соціального забезпечення, суспільної безпеки, освіти і культури. Слід власноруч викорінювати з влади брехунів, крадіїв та імітаторів, не чекаючи «слушної нагоди» та «відповідної правової бази». Тому що інакше усі ці брехуни, крадії та імітатори подбають, щоб цієї нагоди і правової бази у нас ніколи не з’явилося.

Як виховати порядну державу? 

Кожному, хто ставив собі подібне завдання в умовах сучасної України, знайоме відчуття безсилля і безнадії, яке виникає від усвідомлення тієї стіни байдужості, нерозуміння і цинізму, яка відокремлює сферу публічної політики від бажань і зусиль окремо взятої чесної людини. Ця глуха стіна існує не лише навколо Верховної Ради чи Адміністрації Президента, вона вже виросла у редакційній політиці телеканалів, технологіях SMM, в повсякденному житті та громадській думці, що звично апелює до рабського принципу: тобі що, більше за всіх потрібно?

Єдиний вихід для громадянина, який готовий виховувати цю державу як свою власну, - це знайти інших громадян з подібними установками, об’єднатися з ними на прозорих і чесних умовах та виступити, нарешті, не об’єктом у відносинах з державою, а колективним суб’єктом, своєрідним батьківським комітетом.

Такий суб’єкт з античних  часів називається республікою. І без його утворення єдина форма державності, на яку ми можемо розраховувати, це - східна (або північно-східна) деспотія, у якій немає громадян, а є лише діти і слуги персоніфікованої влади.

На жаль, більшість спільнот та інституцій, які мали б виконувати функцію об’єднання громадян на республіканських засадах пріоритету спільного блага та національного інтересу, є в Україні фіктивним або імітаційними. Політичні партії обслуговують приватні інтереси та егоїзм своїх спонсорів та утримувачів. У патріотичних організаціях провід незмінно захоплюють лукаві демагоги, агенти чужого впливу або ідіоти. З «коріння трави» так званого громадянського суспільства чомусь виростають, переважно, циніки, пройдисвіти і слуги зовнішніх господарів.

Тому, незважаючи на всю моральну втому, розчарування і недовіру, для справжнього об’єднання громадян-засновників держави слід шукати, чи радше створювати, нову організаційну і комунікативну платформу, яку потім ще доведеться захистити від ворогів республіки, корисливців, егоїстів та дурнів, яких подібні проекти притягують, чомусь, у першу чергу.

Але такий підсумок тридцятиріччя незалежності не повинен нас бентежити і знеохочувати. Україна є, вона живе і чекає нашої турботи. Наших ідей, нашої праці, нашої творчості та відваги.

Секрет відповідального та успішного батьківства, насправді, дуже простий. Любіть Україну! (С)