Тренінги з безпеки для колег його спонукала проводити ситуація, яка сталась особисто з ним під час російсько-грузинської війни у 2008 році. Тоді колег-журналістів розстріляли, а його самого взяли у полон.
Темур Кігурадзе – грузин. Воєнним журналістом почав працювати ще у 20-річному віці. За цей час побував у найгарячіших точках світу, де відбувались збройні конфлікти: у Грузії, Афганістані, Лівії, Сирії, Україні після 2014 року. Про останнє відрядження до нашої країни розповідає, що таких масштабів руйнації на європейському континенті ніколи не очікував побачити.
Передусім розкажіть, як так сталося, що ви стали військовим чи воєнним журналістом?
Взагалі не люблю термін – воєнний журналіст. Надто багато людей себе називають так, роблячи речі, які не мають нічого спільного з журналістикою. Я маю на увазі людей, які працюють з російського боку. Але так сталось, що значну частину своєї кар'єри я висвітлював воєнні конфлікти. Почалось в той момент, коли Росія напала на мою рідну країну Грузію у серпні 2008 року. Я був тоді молодим кореспондентом, поїхав висвітлювати війну на території Південної Осетії.
Ми знали, що в Грузії буде ескалація замороженого конфлікту, який почався ще в 90-х роках за активної участі Росії. Влітку 2008-го ми точно знали, що буде ескалація, ніхто не знав лише масштабів і коли почнеться. Тоді я працював на англомовну щоденну газету. Всю ніч 7 серпня спостерігали, що відбувається, по телебаченню, а вранці з колегами вже виїхали в зону бойових дій.
Без підготовки і обладнання, на звичайній легковій машині. На блокпості проїхали і заїхали в головне місто Південної Осетії – Цхінвалі. Було чутно перестрілки і артилерію. Вийшли з камерами з авто і вдалині побачили групу озброєних людей. Зауважу, що на той час ми ще мали інформацію, що цю частину міста контролюють грузинські військові. Але це були росіяни, які матом до нас кричали, а потім розстріляли двох моїх колег. Мене та іншого журналіста поранили і нас взяли в полон осетинські сепаратисти. Потім передали росіянам, які забрали нас на територію Росії.
Темур Кігурадзе в Південній Осетії
Для чого ви були потрібні росіянам?
Російська ФСБ допитувала, звинувачували у шпіонажі, у роботі на грузинську розвідку.
Можете пригадати свої емоції тоді? Російська агресія шокувала?
Не те, щоб шокувала, адже я знав історію Грузії, історію регіону, тому це не було якоюсь надзвичайною несподіванкою. Найбільше, що мене шокувало – потужна інформаційна війна. Це був фактично перший конфлікт, де Росія в повній мірі використовувала всі тактики сучасної гібридної війни, включаючи інтернет, соцмережі, цілодобове новинне мовлення.
Був такий інцидент, коли я вже був у руках росіян: у відділок поліції підігнали знімальну групу "Росії 24", яка начебто записала зі мною інтерв'ю. Я їм розповів те, що я бачив, але з моєї точки зору, з точки зору громадянина Грузії. І дуже здивувався, коли наступного дня у кабінеті начальника поліції побачив себе в новинах. Там я просто відкривав рот, а диктор говорив усе, що їм було потрібно. Тоді я зрозумів, що війна ведеться не лише силами солдатів, що йде також інформаційна війна, яка буває часом ефективнішою, ніж бойові дії.
Бажання самостверджуватись, вбиваючи інші народи і знищуючи інші країни, прищепив телевізор, чи такі прагнення завжди були? Звідки це в росіян?
Важко сказати, але загалом гібридна війна не є винаходом 21 століття. Взяти хоча б десятки років пропаганди в радянський час. Якщо глянути в історію, то скільки там Росія була номінально незалежною і не авторитарною? Років 10, не більше. Цього недостатньо, щоб виросло покоління, яке би розуміло, що таке демократичні, ліберальні цінності, що таке цінність людського життя. Ні СРСР, ні Російська імперія не подавали ознак, що людське життя стоїть найвище. Тут згадується легендарна фраза: "Баби єщьо нарожают". Там ніколи життя нічого не вартувало. На жаль, зараз ми бачимо те саме. Вони не церемоняться навіть зі своїми громадянами, що вже казати про інших.
Ви були в багатьох гарячих точках. Що спільного в різних конфліктах в різних країнах?
Всі конфлікти різні. Після того, як я повернувся з війни у 2008 році, так вже сталось, що мені почали пропонувати роботи, пов'язані з воєнними конфліктами.
Наступне моє відрядження було у Афганістан, де я працював разом з грузинською й американською армією. Найбільше запам'яталось те, що місцеве населення жило у абсолютній безвиході. Вони воюють навіть не сотню, а сотні років. Для них війна стала буденністю.
Найстрашніше, що можна було бачити там, коли люди розуміють, що в будь-який момент можуть загинути. І навіть натяк на доступ до благ цивілізації не стоїть на порядку денному. Просто дістати чисту воду – це величезна проблема, а при цьому країна воює вже століттями. В далеких афганських селах я зустрічав людей, які розмовляли російською мовою до останньої окупації. І знову ж таки – знецінення людського життя і факти того, що люди можуть звикнути до всього. Війна знецінює людські цінності.
Чим війна в Україні відрізняється від інших війн, на яких вам доводилося працювати?
Україна сильно відрізняється від того, що я бачив у Африці чи Афганістані. Народ України не звик до такої агресієї з боку свого сусіда. Тому для мене стало великою несподіванкою, у позитивному значенні, наскільки українці готові давати відсіч цьому нашестю.
Дуже сильно відрізняється початок війни у 2014-му, і те, що було в лютому 2022 року. В 2014 році я працював у Донецьку, коли там почались захоплення адмінбудівель, фактично війна, а Київ у той час жив мирним життям. Працювали ресторани, нічні клуби, молодь розважалась, танцювала. Я їм розповідав, що бачив на сході країни, вони мене уважно слухали і при цьому продовжували свої тусовки. Просто бачили, що не вистачає бармена у барі. Його призвали? Ну нічого, продовжуємо.
Звичайно, вже у 2022 році, після повномасштабного вторгнення, ситуація дуже сильно змінилась. Люди зрозуміли, що це стосується всіх і кожного. Для мене було великим здивуванням, коли жінки, чоловіки усієї країни і будь-якого віку включились в боротьбу. От бабця мого товариша, 80-річна жінка в'язала маскувальні сітки. Тут вся країна може стати на захист своєї батьківщини попри етнічну приналежність, мову. І в цьому був величезний промах росіян, які думали, що російськомовні українці у Харкові, Сумах здаватимуть свої міста лише через те, що розмовляють тією ж мовою, що окупанти.
Жорстокість росіян щодо цивільних – наскільки типова для сучасних війн?
Це справді було надзвичайним шоком. Я бачив жорстокість, розправу над місцевим населенням у Африці. Ціль була – захопити якийсь регіон, зробити так, щоб люди покинули важливі для тактичних функцій пункти.
Те, що я бачив тут на власні очі, зокрема в Київській області після деокупації: як поводились з місцевим населенням, як грабували, виносили, а те, що не могли забрати, просто нищили, гадили в прямому значенні на дорогі меблі. Я не бачу в цьому воєнної тактичної необхідності. Це роблять люди з садистськими нахилами, без жодного воєнного сенсу. Це можна порівняти з геноцидом в Африці, в Руанді, де вирізали цілі села. Однак такого не очікуєш на Європейському континенті. Для мене це було шоком. Навіть в Африці таких речей я не бачив.
Нам в Україні здається, що масштаби руйнувань дуже великі. А як ви, побачивши багато війн, можете їх оцінити? Чи можна говорити про тактику випаленої землі, що не завжди відповідає якимось конкретним військовим цілям?
Факт, що таких масштабних бойових дій на території Європейського континенту не було від закінчення Другої світової війни. Навіть найкривавіше протистояння на території Югославії не зрівняти з тим, що відбувається в Україні. Звісно, що схоже відбувається в інших країнах, але це далеко від Європи. За масштабами можна порівняти лише з тим, що було в Сирії, коли була знищена фактично частина країни. Але, на жаль, агресія в Україні буде бити і ці антирекорди. Це – абсолютна катастрофа.
Я завжди намагаюсь знайти світло у кінці тунелю. Відродження України після перемоги буде не менш вражаючим серед усього цього. Весь цивілізований світ розуміє, яка велика катастрофа зараз в Україні. І люди, і влада готові допомагати вам.
Фото Темура Кігурадзе, зроблене в Ірпені
Чи маєте якісь припущення, коли і як закінчиться ця війна?
Робити прогнози – невдячна справа. За всіма даними та аналізами, найближчі два-три місяці будуть переломні – Росія спробує зробити ще один ривок. Наразі він починається невдало для російської армії. Росіяни, як бачимо, не взяли жодних уроків з початку повномасштабного вторгнення і повторюють ті ж помилки. При цьому кількість навчених військових у них зменшується, що є доброю новиною для України. Однак, попри все, Україна платить надзвичайно велику ціну за свою стійкість і перемогу.
Коли під час професійної діяльності вам було найстрашніше? Розкажіть про цей випадок.
Страшно завжди. Людина, яка не має відчуття страху, вражена ментально і це дуже небезпечно. Пригадую, було дуже страшно перший раз у Південній Осетії, бо кілька разів мене поривались розстріляти. Я особливо не розумів, як з цим упоратись. Було страшно в Афганістані, коли підірвали колону, в якій ми їхали – підірвали головне авто, в якому сиділи наші колеги-журналісти. Виконуючи накази військових, ми не могли вийти з машин і перевірити, чи всі цілі. Просто сиділи і чекали, сподіваючись, що підкріплення і підтримка підійдуть вчасно.
Було страшно в 2014 році в Донецьку. Бо я там працював і до початку війни. Я не впізнавав людей, які були довкола мене, адже я пам'ятаю Донецьк як мирне місто. Як могли вони за кілька місяців зненавидіти своїх співгромадян, повторяючи тези тупої пропаганди. Як люди в стані алкогольного і наркотичного сп'яніння стають господарями ситуації через те, що їм просто роздали автомати в руки. Це було дуже страшно, бо розумієш – немає сили, яка це контролює. Звичайно, в підсумку контролює Росія. Але на місцях були факти неймовірних звірств, яких ти точно не очікуєш від людей, з якими ти говорив кілька років тому і вони були начебто адекватні. Я помилився і для мене це було дуже страшно.
І зараз головне, що мають пам'ятати наші військові журналісти, щоб, по-перше, залишитися живими і здоровими, а, по-друге, професійно виконати свою роботу?
Найперше, треба розуміти, що відрядження у зону бойових дій починається не з того, що ти сідаєш в авто і їдеш. Починається воно набагато раніше. Людина має активно готуватись до бойових дій. І через те, що сталось зі мною в 2008 році, я присвятив частину своє кар'єри роботі з журналістами, які повинні працювати в гарячих точках. Саме для того, аби уникнути помилок, яких можна уникнути маючи бодай елементарну підготовку.
Отже, має бути бронежилет, каска – не воєнного зразка, синього кольору. Треба пройти курс першої медичної допомоги. До слова, ці курси треба проходити абсолютно всім цивільним громадянам України, а воєнним журналістам - особливо. Носити з собою якісний набір медикаментів, вміти зупиняти кровотечу, максимально отримувати актуальну інформацію про те, куди їдете (тим більше зараз, коли ситуація на лінії фронту змінюється щогодини).
І найголовніше – золоте правило воєнної журналістики – жоден кадр, жоден синхрон чи інтерв'ю не вартує життя і здоров'я людини. Між гарним кадром і життям треба вибирати життя. Завжди.