Про це повідомило видання BBC.
Зазначається, що Олександр Будько, командир взводу 49-го окремого стрілецького батальйону "Карпатської Січі" на позивний "Терен", втратив обидві свої ноги під час харківського контрнаступу.
Про свої військові будні та поранення військовий без прикрас пише в інстаграм-щоденнику, який читають понад 23 тисячі людей.
"Хтось із них називає його українським Ремарком, хтось - Куртом Воннеґутом, що умів з гумором розповідати найтрагічніші історії, а Олександру подобається його земляк Улас Самчук. Тепер у військового новий план - він пише книжку, адаптовуючись до життя на нових, уже залізних ногах", - йдеться у дописі.
Робоча назва майбутньої воєнної автобіографії - "Історія впертого чоловіка". Олександр каже, що це вдало описує його шлях на передову. Зазначається, що до війни він не тримав у руках зброї, але мав велике бажання потрапити в саму гущавину подій. Як пояснює військовий - він не хотів, щоб жертви тих, хто віддав життя за Україну, починаючи з війн часів козаччини, були даремними.
Зазначається, що день поранення, 24 серпня, Олександр пам'ятає в деталях. Він пригадує, як прокинувся о третій ранку, все село було в синьо-жовтих стрічках, прапорах.
"Це вражало - пізно ввечері, коли бійці поверталися з позицій, нічого з цього ще не було - місцеві багато попрацювали, щоб зробити свято собі та військовим", - йдеться у пості.
Військові взяли пайки та приїхали в сусіднє село на свої мінометні позиції.
"Наші вже зайшли в декілька ближніх посадок, відібрали їх назад, взяли декілька полонених. Посадку почав обстрілювати танк і ми не діставали до нього мінометом - це було більш ніж за 7 кілометрів від нас, і командування дало команду чекати нових координат і цілей", - розповідає Олександр.
Раніше, розповідає він, у село не прилітало, і це навіть дивувало військових, а сам Олександр ніколи не думав, що може загинути чи отримати поранення.
"І я почав засинати, як в один момент - ніхто не почув ні свисту, ні виходу - відчув страшний біль у ногах і на мене зсунулася земля. Я почав кричати", - розповів він.
У щоденнику він згадує, як підняв голову, щоб переконатися в цьому та побачив, що від берців мало що залишилося. Ніг не відірвало, каже Олександр, але їм не було на чому триматися.
"Це була просто каша з кісток, м'яса, штанів та берців. А на лівій ступні відірвало всю м'язову тканину, подрібнило кістки і залишилися тільки пальці та сухожилля".
Військовий каже, що йому "найбільш прикро", що все це відбувалося під час харківського контрнаступу, а він так хотів "дотягнути хоча б до Ізюма".