Звичайно, я це все розписуватиму на основі колоніальних теорій, зокрема Франца Фанона. Він свого часу це дуже добре розписав. Це буде детально і трохи скучно, мабуть, але потрібно.
Для цього розділу я останнім часом, коли є вільна хвилинка, систематично переглядаю КВН 90-х - 2000-х років. Це, звичайно, не про гумор, це, як би це не звучало, саме про наукове дослідження.
В імперській політиці, і в СРСР загалом, один з головних факторів, який дає нам можливість говорити саме про колоніальну стратегію – це "приниження аборигенів". Ось ці образи смішних малоросів, недолугих, дурнуватих, зі смішною вимовою, маркованих певними національними ознаками – вишиванка, прапор, "оселедець" тощо.
Читайте також: Про Бандеру, "Квартал" і Скадовськ
У випадку українців ця колонізаторська традиція сягає як мінімум 19 століття в російській літературі. А через сто років втілюється вже не лише в літературі, а й у таких масових поп-проєктах як, наприклад, "Штепсель і Тарапунька". Про це, до речі, писала шановна професорка Лариса Масенко, але і Євгенія Кузнєцова в новій книзі "Мова-меч". Рекомендую.
Цей етос "приниження" - а ще частіше "самоприниження" плавно перейшов у часи незалежності. Імперія ніби розвалилась, але інерція колонізації триває. Тим більше коли вона підігрівається Москвою. Бо там, на жаль, завжди добре розуміли роль культури в таких речах – навіть на такому примітивному рівні, як КВН.
І якщо ви подивитись КВН 90-х ви можете там побачити масу таких прикладів. Далеко не лише у виконанні українців. І це самоглумління набувало особливого символізму, коли концерти відбувались у Москві. Іноді за присутності самого царя. Я зараз не даю цьому оцінки – лише констатую, як, на мою думку це працювало.
Далі більше – наші "гумор-шоу" продовжили цю стратегію розвивати. У цьому не складно пересвідчитись переглянувши деякі новіші номери "Кварталу" або "Дізеля".
Висміювання або глумління над національно-мовними особливостями продовжилось на постійній основі. Не тому, що це якась хитра і продумана колонізаторська стратегія (майже впевнений, що автори про це не задумуються), а тому, що це працює. "Зал" рже, "зал" до такого звик. Саме тому, що публіці таке подавали десятиліттями.
Читайте також: Ми знову ведемо боротьбу за ідентичність
Справді, що може бути смішніше, ніж висміювання "засідання Львівської міської ради", де всі сидять у вишиванках з вусами, чи специфічної мови закарпатців, правда ж?
Те, що вони зараз зробили в номері зі Скадовськом – це інша грань тієї самої історії. Ситуація змінилась, а ідеї - ні. Зараз "не модно" висміювати вусатих галичан у вишиванках – зараз "україноцентричність" у тренді. Але нічого кращого, ніж те саме приниження до якого вони звикли, автори не придумали. Просто перекинулись на жителів інших регіонів. Регіонів, де люди зараз страждають і борються за життя.
Вибачте за таке довге занудство, але мені видається важливим спробувати зрозуміти механізми того, звідки це все в нас.
Передусім це свідчить про відсутність будь-яких уявлень про етику і відповідальність. Так, цей мейнстримний гумор так само працює на вульгаризацію смаків і цінностей. І не має жодного уявлення про гідність та етику. У момент, коли нам потрібна максимальна солідарність і взаємопідтримка як спільноті, такі речі є геть не смішними. Вони огидні.
Але тішить те, що ми це зауважуємо і про це говоримо. А розуміння проблеми, як не крути, це вже крок на шляху до її вирішення.
Про автора. Радомир Мокрик, український історик, культуролог, науковий працівник Інституту східноєвропейських студій на філософському факультеті Карлового університету в Празі
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.