Тобто від війни можна відсторонитися, відсунути на задній план. Теоретично мав би бути єдиний фронт, єдині зусилля задля перемоги. Пити воду з калюжі серед руїн — це не з келихом шампанського проголошувати тост за перемогу.
Сльози матері, яка згадує сина, що зараз на передовій, і сльози матері, яка заплакала на цвинтарі, побачивши десятки могил воїнів, а сама сховала свого сина від мобілізації в Чехії, — теж не одне й те саме.
Ми зрівняємось, коли вся Україна палатиме у вогні війни, ті, хто не втече, звісно. І усі ці розмови, що українці через те дискутують, виставляючи свої рани та свої донати на загал, їх не уникнеш. Це – нормально. Справедливість потрібна кожному з нас. Крапки над "і", називання чорного чорним, а білого білим, боягузів боягузами, героїв героями. І в кожного свій больовий поріг. У когось взагалі нема дверей для емпатії.
Син мого сусіда, що почав із ТРО, а зараз пішов у розвідку, розгублено питає бабусі: "Мій тато герой?" Бо серед батьків його однокласників ніхто не воює. Більшість сидять за кордоном і "скучають" за родиною, чекають, поки війна закінчиться.
Читайте також: Презирство
Жити у війні – це проговорювати ці теми щодня, починати день і закінчувати його новинами з передової. Жити у війні – це ступати по мінному полю, звертаючи увагу на найменші деталі, бути максимально зосередженими на новій реальності, в тім числі й віртуальній.
Навчитись долати викривлений інформаційний простір, бо це війна за наші душі, й справи там значно гірші, ніж на передовій. Згребти все докупи праведне і грішне – це капітуляція. Навіть якщо вам здається, що ви собі можете це дозволити – бути понад війною, бо замість вас інші захлинаються кров’ю на передовій. Я довіряю лише одному українському філософу, який зараз воює, з яким ми блокували свого часу військову частину на Стрийській, а не тим балакунам, що дискутують за круглими столами десь у Мюнхені, Варшаві чи Нью-Йорку. Я довіряю тим письменникам, які бачать смерть і людське горе щодня, і пишуть про нього як уміють. Яких не пускають на Парнас, окупований ще в 90-і стукачами-комсомольцями та їхніми вихованцями. Що б ті не робили задля перемоги, скільки б грошей не збирали, свого обов’язку перед Батьківщиною вони не виконали.
Ось чому ця війна може нервово виснажити, але не втомити. Бо у війні немає втоми – можна втомитися від життя, але не від смерті й людського горя. І якщо доводиться вихлюпувати емоції, то це не страшно. Іноді цей лютий сплеск змусить когось отямитися і відчути докори сумління чи бодай перестати завдавати шкоди ментальному здоров’ю оточуючих.
Ми ще не виграли цієї війни, бо не вступили у неї по-справжньому. Нас більше хвилюють наші права, а не наші обов’язки, наші особисті потреби, а не потреби нації, яку хочуть тепер не поневолити, а взагалі знищити. Ким ми будемо, коли виживемо? Стражденною діаспорою народу, що отримав знову шанс стати самостійною державою? "А мені пофіг, — скажуть зараз ще дуже багато молодих і старших українців. - Батьківщина там, де більше платять. "І то не "їхня війна", тому вони від неї втомились, і бліді не від страху, а від того, що переїли.
Читайте також: Жито над прірвою
Німці мали у 17 столітті тридцятилітню війну, яка принесла їм голод і чуму. І найбільше їх жахали не сама війна та її супутники, а деморалізація і духовне здичавіння. Те саме відбувалось тоді й в Україні, але про це ми знаємо значно менше, завдяки відретушованій чужинцями історії. Війна середини 17 ст. в Україні подається досі як не визвольна, а як релігійна, або як приватна кампанія Богдана Хмельницького. Так само як і Коліївщина. Тому вони не цікаві українцям. Їм здається, що коли ворог покине наші землі, настане благодать. Європа нам відбудує міста, чоловіки повернуться із заробітків, ухилянти повилазять з-під материних та жінчиних спідниць, і російська попса буде лунати з кожної праски. Їм треба буде стільки всього надолужити за ці роки переховування.
Проте ніколи вже не буде так, як раніше. Ні через двадцять років, ні через п’ятдесят. Бо не було в нас єдиного фронту, бо не всі жили у війні, а просто чекали, чим усе закінчиться. Суспільний конфлікт роздиратиме повоєнну Україну навпіл, бо йти на компроміс буде аморально. Війна закінчиться тоді, коли українці задовольнять свою потребу у справедливості.
Спеціально для Еспресо.
Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.