Жито над  прірвою

Як назвати ці жнива, що настали? Жнивами розпачу, жнивами надії? Чи просто — криваві жнива, бо перед хліборобом чи за ним іде смерть із косою? Виснажена жінка в чорній хустці продає два пакети огірків, очі в неї якісь безтямні. Бурмоче, що їхала сюди до Львова 70 км маршруткою, бо електрички не було, а огірки зірвала вчора увечері. Вона не може ніяк зосередитись, їй хочеться кинути свій товар і піти в поля, щоб виплакатись уголос.

Читайте також: Аргументи диявола

Але вона затиснута лещатами буденності, сезонним циклом і в цьому велика правда – продовжувати залишатись людиною хоча б перед людьми. Не перед собою. Бо без таких як вона, світ здичавіє і зневіриться. Я не знаю, по кому вона носить жалобу, ще зовсім свіжу – по сину чи по внуку, але біль серце зосередився в її спрацьованих руках і стікає на зелено-білі огірки, саме такі, які мені треба. А поруч інша жінка продає жовтяки, напевно дуже дешево. Тому їх обов’язково у неї куплять. Рух довкола, люди – це все розгойдує застиглу мертву воду скорботи.

Повітряна тривога по селах чутна лише зі смартфонів. Тут,  у тилу. "Здєсь хорошо, но как я нєнавіжу етіх бандеровцев", - каже жінка з Бахмута телефоном в хаті на заході України. Господиня випадково чує ці слова і виганяє її  з власного дому. Цього не розкажуть по телевізору, про це краще не писати в соцмережах, бо звинуватять у розпалюванні ворожнечі між українцями. Жертва, яка є водночас ворогом, не вигадка.  Як кажемо ми, українці: "Є люди, а є людиска". І різниця між ними нині велика, як прірва. Ніхто не знає, де в неї дно.

Множаться українські знамена на сільських та міських цвинтарях. По новеньких трасах мчать іномарки мажорів, які раптом поставали інвалідами та опікунами. "Тих лікарів і тих військкомів, що допомогли уникнути крутеликам мобілізації, треба розстріляти", - каже жінка, чий чоловік пішов добровольцем на фронт і вивчився на бойового медика.

Читайте також: Де Україна?

У нашому суспільстві ставатиме дедалі більше людей з нульовою толерантністю і це не вдасться приховати жодній цензурі. Я розвертаюся і йду геть, коли зустрічаю родичку, яка хвалиться, що її хлопці "повиїжджали".  Не питаю куди, бо її хлопці -сцикуни, жонаті чоловіки, все життя їздили до Московії на заробітки. Певно, прикрились немічною цьоткою й подались до Чехії.

Тиждень тому бабця з нашого села зруйнувала всі плани ухилянту-внуку. Померла акурат перед тим, як він заплатив купу грошей, щоб вивезти її на лікування за кордон. Зараз він шукає інші варіанти, хоч добре потратився. І будьте певні – прослизне в шпаринку. Нині фальшиві опікунство та інвалідність – головний тренд для маминих синків, які не хочуть захищати рідну землю. А дружини тих, хто перечікує війну за кордоном, їздять до них у відпустку. Цілком забезпечені заробітчани позабирали дітей за кордон і не встидаються брати на них допомогу в чужої держави.

В селі почуєш багато цікавого. І за це Фейсбук не забанить і не накинуться з мокрим рядном білі пальта. Війна змінила навіть патріотичні села. "Наше село вже не таке,- каже чоловік, який пішов добровольцем, хоч має вже за 50. – Тепер пів на пів". На сільському вічі в неділю, коли ми відкривали меморіальну дошку дисиденту Григорію Прокоповичу, співали патріотичні солов’ї, які теж мають в родині ухилянтів. Найголосніше співають. А місцеві чиновники ще голосніше. Вони зацікавлені в тому, щоб війна тривала як найдовше, бо можуть ловити рибку в мутній воді. Й перемогу, а яка буде ця перемога вже ніхто не знає, привласнять собі. Ну, хоч не втекли.

Читайте також: Презирство

І не кажіть батькам, яким привезли домовини з тілами синів, що заробітчани донатять на ЗСУ і що не всі здатні воювати. Треба бути разом зі своїми рідними в Україні, бо безпеки нема ніде. Це можна було казати рік тому, коли ми вірили мантрам Арестовича про те, що в московитів закінчуються ракети. Війна розповзається, як чорнильна пляма, по карті світу. А нам в будь-якому випадку слід залишатися людьми, які роблять усе для перемоги, а не сповзати в сіру прірву  страху, над якою буде осипатися перестигле жито. Бо не всі, хто посіяв зерно і сподівався його зібрати, завершать обжинки.

- Як війна не закінчиться цього року, - каже моя племінниця,- то я сама піду воювати.

- І я з тобою.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.