Де Україна?

Колись дуже давно в епоху розвинутого соціалізму, чи то пак застою, коли за проукраїнську позицію можна було поплатитися здоров’ям і свободою, а в кожній студентській групі було по дві кагебістські нишпорки – одну знали всі,  іншу — ніхто, їхала я в потязі зі Львова  до Києва і хтось з пасажирів у купе мовив шанобливо: "Їдемо на Україну!". Я навіть трохи була з ним згодна, бо в галичан ще за небіжки Австрії виробилося оте меншовартісне, що справжня Україна, попри тотальне зросійщення, десь там —  у золотоверхому Києві, Полтаві, Чернігові, і без них Галичина – просто уламок.

В галичан ще за небіжки Австрії виробилося оте меншовартісне, що справжня Україна, попри тотальне зросійщення, десь там —  у золотоверхому Києві, Полтаві, Чернігові, і без них Галичина – просто уламок

Якась містика, але коли я поверталась через кілька днів з Києва до Львова, один пасажир, що, принаймні, давно мешкав у Києві, радісно  видихнув: "Їдемо на Україну!". Бо для нього Україна асоціювалась з  територією, де можна вільно розмовляти українською мовою. У першому випадку галичанин використовував для окреслення національної ідентичності  зовнішні маркери, в другому киянин – внутрішні. І обидва мали рацію, бо потрібні й ті, й ті для цілісного сприйняття України. Певно, тому, починаючи з 90-х, свідки цивілізованої Європи, які самі призначили себе культуртрегерами, так дратувались від хрущів над вишнями, вишиванок і гімну "Ще не вмерла Україна". А інші члени секти какая разніца"  завели пісню —  аби паспорт був український, а мова може бути яка завгодно.

Читайте також: Шоу мусить закінчитися

Та знайшовся чоловік, для якого це поєднання внутрішніх та зовнішніх маркерів української ідентичності було чимось само собою зрозумілим, і саме він об’єднав Україну ще в 1840 році, написавши книгу тією мовою, яка багато століть звучала з уст народу.

Знайшовся чоловік, для якого це поєднання внутрішніх та зовнішніх маркерів української ідентичності було чимось само собою зрозумілим, і саме він об’єднав Україну ще в 1840 році, написавши книгу тією мовою, яка багато століть звучала з уст народу

І це розуміли його сучасники. Василь Білозерський не втомлювався повторювати, що "ця людина здатна вгадувати потреби народу і навіть потреби  століття". Згодом, у 1880-х  роках, галичанин Олександер Барвінський прямо заявив, що Україну об’єднав Тарас Шевченко, а бойко Іван Франко визнав: "Я син народа, що вгору йде, хоч був запертий в льох". І наголошував, що звідти, з того всіма зневажуваного  стану хліборобів народиться духовна еліта України, аристократи духу, серед яких були й нащадки дрібних шляхтичів, що  не пристали ні до поляків,  до московитів, а,  встромивши шаблю край поля, вперто орали свою куцу, обкрадену колонізаторами, нивку.

Читайте також: Від першого до останнього подиху

Здавалось би такий неважливий з точки зору політики факт, як перепоховання 22 травня 1861 року тіла Шевченка на Чернечій горі в Каневі, запустив рух до відновлення України в її повному обсязі. "Візьміть квіти Шевченку", - простягає букет скромних квіток жінка біля підніжжя гори. Так, вона їх продає, але усмішка в неї приязна і щира. Ми беремо  два букети. "Я свій,- каже Таміла, моя приятелька ще зі студентських  років,- покладу Олексі Гірнику". Чоловіку, що  спалив себе на знак протесту проти русифікації України. Це — не казенні квіти, які носять чиновники 9 березня до пам’ятників Шевченку, як колись носили до пам’ятників Лєніну. І вони відчувають страх, наближаючись до високої могили: ще помститься. "Самі себе покараєте, — думає Шевченко.- Все це відіб’ється на ваших недолугих нащадках". Карма наздожене.

Пророк Тарас Шевченко будить українців кожного разу, як ті засинають мертвим сном. Це – його місія об’єднувати українців супроти ворога. Хто  має в собі часточку його духу, той  українець. Від молоденького стигматика Степана Навроцького, що в 1941 році присягнув Богові й Україні, до тих діток, що власноруч облаштували автобусну зупинку в селі Тур’є на Бойківщині й написали на стіні "З нами Бог і Україна". І це свою кров проливає Шевченко зараз на фронті, щоб в Україні була Україна.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.