Від першого до останнього подиху

Але втеча від війни це не туризм. Ще рік тому, попри заборону вести екскурсії російською, гіди відбріхувались тим, що їхні клієнти білоруси. Ясна річ, про гостей з Московії довелось забути. Але білоруси, чия мова стала практично мертвою завдяки двомовності, що її запровадили колаборанти при владі, цілком могли розуміти українську або вивчити англійську для спілкування з українцями. Гіди просто прогнулись за лакейською звичкою деяких галичан, для кого гроші стали маркером ідентичності. Тепер усі особи, що розмовляють "язиком" в охопленій війною моїй Батьківщині, є українськими громадянами, а не жителями Петербурга, які приїхали на вікенд "попить кофе", бо у Відні треба знати бодай базово німецьку чи англійську мови. А раз громадяни, то мусять знати державну мову, позаяк у багатьох українців через війну мовна ідіосинкразія в гострій формі. І не тільки в українців. У Варшаві я бачила вуличних музикантів, що під українським прапором співали російські пісні. Поляки сахались від них і переходили на другий бік вулиці.

Читайте також: "Я воюю книгами"

Отож наші сихівчани, зіткнувшись зі штучними "труднощами перекладу", вже у перші дні в пунктах допомоги переселенцям змусили  останніх заповнювати документи державною мовою. Сама бачила, як дві жіночки, певно мама і тітка,  допомагали хлопцеві 18 років заповнювати анкети, бо він нічого не розумів. Дитя незалежності, яке виросло в українському місті, не вміло навіть правильно написати свої біографічні дані. Хлопець мав такий ошелешений вигляд, що мені аж стало його шкода. Через якийсь час, коли люди оговтались, як місцеві, так і прибульці, мова стала, як то кажуть, особливо на часі. На ринку "Народний" над ятками з городиною та бакалією почепили жовті таблички із закликом розмовляти українською мовою. Вони висять там і досі. Народний ринок взагалі дуже патріотичний ще з Майдану, тому я не здивувалася, і мені ще приємніше стало в них купувати. Одна з тих богинь картоплі та селери, що часом любила тихенько собі поспівати для душі, розповіла мені, як провела недавно урок української мови для особи, що вимагала від неї спілкування на общепонятном, від якого навіть мовний омбудсмен був би у захваті, не лише я, українська письменниця і філолог за освітою.

На ринку "Народний" над ятками з городиною та бакалією почепили жовті таблички із закликом розмовляти українською мовою. Вони висять там і досі. Народний ринок взагалі дуже патріотичний ще з Майдану, тому я не здивувалася, і мені ще приємніше стало в них купувати

Потім схожі таблички з’явились на дверях крамниць, а маленьке відділення великого банку взагалі попередило, що буде обслуговувати лише тих, хто звертається державною мовою. Чи не вперше мова стала важливішою за гроші. І небо не впало і земля не розверзлася. Переселенці почали спілкуватись державною мовою і ніхто не звертав уваги на помилки. Дасть Бог — навчаться. Принаймні за той час, поки знайшли собі тут притулок. А там, де відбудовуватимуть зруйновані домівки та цілі міста, будуть тепер інші підвалини й інше світобачення – українські. І якщо щось не має значення, то це любов-нелюбов до державної мови. Закон стосується всіх, а повага до закону наразі цілком влаштовує громадянське суспільство.

Читайте також: Лікар і вбивця

Зросійщені українці кажуть, що російська мова для них рідна, бо нею розмовляли їхні матері. Нажахані Голодомором 30-х років їхні прабабусі чи бабусі розуміли, що причиною геноциду була національність, тому зреклися свого українства. Їхні доньки виховували своїх доньок уже пристосуванками, та й за російською мовою припхався "русскій мір", в якому вони варились ціле життя і він проник уже до самих кісток і зараз мучить як радикуліт на зміну погоди. Погода може й зміниться, але тіло вже надто старе, щоб цілком одужати.

Зросійщені українці кажуть, що російська мова для них рідна, бо нею розмовляли їхні матері. Нажахані Голодомором 30-х років їхні прабабусі чи бабусі розуміли, що причиною геноциду була національність, тому зреклися свого українства

Всюди, де я працювала до Незалежності й після, у колективах були російськомовні, що за жодних умов не переходили на українську. В школах, культурних установах найперше. Існувала якась квота на росіян  на робочі місця, ясна річ, не за верстатом чи на будові. Вони не відчували жодного мовного дискомфорту, і вперто вважали себе господарями України, аж доки за "русскім міром" з його дисидентами та лібералами не прийшли бомби й танки на українські  міста. Тепер вони зможуть відчути, як то зручно питати дорогу в Одесі чи Запоріжжі українською мовою, не відаючи що отримаєш у відповідь – пораду чи матюк, і як то вважати себе  українською діаспорою в Чернігові чи Дніпрі. А якщо не знають, то взнають рано чи пізно. Реваншу після замордованих дітей і тих, які народились  у бомбосховищах,  не буде. Мова – це політика від першого до останнього слова.

На це підуть роки, перш ніж виросте покоління, яке вийде з мовного  гетто й обох зон мовного дискомфорту. Воно буде ідентифікувати себе за мовною ознакою у всьому світі й знатиме кілька іноземних мов

Читайте також: Вкрадена хлібина

На це підуть роки, перш ніж виросте покоління, яке вийде з мовного  гетто й обох зон мовного дискомфорту. Воно буде ідентифікувати себе за мовною ознакою у всьому світі й знатиме кілька іноземних мов. Як  українська інтелігенція ще у 30-х роках, починаючи зі священників і закінчуючи професорами. Ці "рагулі","хохли","укри" на теренах Галичини знали латину, давньогрецьку, німецьку, польську, французьку, англійську навіть на убогих парафіях і початкових школах, доки їх не "визволили", а в їхні спорожнілі помешкання не заселили московських окупантів, що не спромоглися і за сорок років вивчити мову  народу, серед якого жили. Як і жодної іноземної. Тепер їхня мова буде деградувати, хиріти, ставати мовою маргіналів і соціального дна, бо втратить імперську основу не лише на повоєнних теренах України, а й у себе вдома. Те, що декому ще здається аксіомою "Росія там, де російська мова", врешті зіграє з ними лихий жарт, бо дім російського буття  розсиплеться як картковий будиночок.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця. лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.