Вкрадена хлібина

Якщо їх вдасться повернути додому, то колись вони напишуть  спогади. Як ця жінка, чию історію я хочу переповісти. Вона мені нагадує епізод з відомої казки, коли дівчинка, аби не загубитись у лісі, кришила хлібчик, і по цій стежці зуміла повернутись додому. 

Зовсім маленькою Марійку вивезли з рідного карпатського села разом з батьками та старшим братиком. У 1941 році. Закинули в глухе село в тайзі, оселили в землянці. Голод, холод, неприязнь місцевих до "ворогів народу". Поки батьки  ходили в колгосп на роботу, брат Василько ходив по сусідах і допомагав за їжу. Потім батька забрали на фронт, а маму на лісоповал.

З того села вивезли всі харчі, і  дітям депортованих загрожувала голодна смерть. Тоді хтось порадив їм піти в село старовірів, може, ті допоможуть. Там дійсно їх прийняли, не те щоб дуже гостинно, але дівчинка запропонувала послуги няньки і її взяли. Їй було, певно, років з вісім. Брат ходив по селу й напитував роботи, він був трішечки старший, і ночував у повітках та стайнях, а дівчинка спала в комірці з реманентом, де їй кинули ганчір’я на долівку.

Читайте також: "Я воюю книгами"

Одного  разу братові хтось сказав, що їхня мама у лікарні в дуже тяжкому стані, й вони вирішили поїхати до неї. Марійка, не довго думаючи, вирушила до мами. Вона розуміла, що на дорогу потрібні харчі. У людей, що її взяли на службу, саме спекли хліб –  чорний і глевкий. Дівчинка схопила ще гарячу хлібину і, сховавши її за пазуху, побігла до лісу. Найбільше вона боялась, що її наздоженуть, бо лісу вона зовсім не знала. Знайшла дупло і там пересиділа до ранку, а тоді пішла на дорогу. Її  підібрала вантажівка, водій сказав сховатися в кузові, заритись у горох, і так довіз до лікарні.

Марійчина й Василькова мама вже опухла від голоду і ледве могла ходити. Але зустріч з донечкою додала їй сили, як і та вкрадена хлібина. Невдовзі приїхав і брат.

Після війни вони повернулись до рідного села. Хати вже не було, але земляки знайшли їм житло і навіть дали корову. У дівчинки була дистрофія, тоненькі ручки-ніжки й великий живіт. Інші діти з неї сміялись. Якийсь чоловік вилікував Марійку  травами й вона пішла до школи. Але ненадовго. У 1947 році родину знову вивезли до Сибіру за "пособнічество бандеровцам".

Сім'я б не вижила, якби не трималась разом. Їх розлучали, але вони робили неймовірні вчинки, щоб знову бути разом. І не лише любов одне до одного допомагала їм вижити, а й небажання пускати коріння в мерзлу землю чужини. Вони мріяли повернутись на Батьківщину. Школа не навчить цього, лише родина, в якій окрім любові є відповідальність

Ось які історії потрібно розповідати, писати романи на їх основі, знімати фільми. Бо  вони вчать незламності й  мотивують до дії. Ця сім’я б не вижила, якби не трималась разом. Їх розлучали, але вони робили неймовірні вчинки, щоб знову бути разом. І не лише любов одне до одного допомагала їм вижити, а й небажання пускати коріння в мерзлу землю чужини. Вони мріяли повернутись на Батьківщину. Школа не навчить цього, лише родина, в якій окрім любові є відповідальність.

Читайте також: Лікар і вбивця

Тому зараз московські окупанти намагаються позбавити дітей родинного тепла і вивозять їх самих, чавлять душі пропагандою. І втративши опертя на родину такі діти вважатимуть себе покинутими й зрадженими. Спочатку зненавидять своїх батьків, які послали їх "відпочивати" у кримські табори, потім Україну, яка їх не захистила. Вони виростуть жорстокими, не схильними до співчуття і без найменшого сумління вбиватимуть інших українців,  кожного, кого накажуть убити. Такий-от причинно-наслідковий зв’язок.

Московські окупанти намагаються позбавити дітей родинного тепла і вивозять їх самих, чавлять душі пропагандою. І втративши опертя на родину такі діти вважатимуть себе покинутими й зрадженими. Спочатку зненавидять своїх батьків, які послали їх "відпочивати" у кримські табори, потім Україну, яка їх не захистила

Якби Марійка не пішла шукати маму, вона,  брат, і батько втратили б її навіки. Цій дівчинці було так важко, що вона на якийсь час перестала вірити в Бога. Але потім зрозуміла, що Бог обрав для неї особливий шлях — через вкрадену хлібину. І дозволив повернутись батькові з війни, що було тоді майже нереальним для депортованих.

Тато помер на чужині серед рідних. Він був дуже хворий, але знайшов у собі силу встати й піти до дверей. "Куди ви йдете, тату?" - спитали діти. "Додому, на Україну!" - відповів той і впав мертвим. То був останній урок батька дітям: є щось важливіше ніж родина – це твій рід і земля, в якій зарита твоя пуповина. Не всім дано це зрозуміти, бо люди не птахи, що повертаються завжди до своїх гнізд, бо навіть зруйноване гніздо для них має найбільшу цінність.

Читайте також: Зречення

Є щось важливіше ніж родина – це твій рід і земля, в якій зарита твоя пуповина. Не всім дано це зрозуміти, бо люди не птахи, що повертаються завжди до своїх гнізд, бо навіть зруйноване гніздо для них має найбільшу цінність

Тому діти й повернулись туди, де, здавалось, їх ніхто не чекав, де в них не було ні хати, ні поля, і де все належало загарбникам, і де тільки пошепки можна було розповідати історію про вкрадений хліб і мертвих немовлят, яких викидали з товарних вагонів по дорозі в Сибір. Де для них та їхніх дітей не було достойної роботи, де навіть після здобуття Незалежності  вони не мали змоги  розповісти про пережите з екранів телевізорів чи навіть зі шпальт газет. Все це було наче зіжмаканий папір – історії їхнього життя, викинуто в кошик для сміття задля майбутнього реваншу одвічного ворога, який визрівав як гнійник упродовж 30 останніх років. Проте трагічні й героїчні події нашого часу вимагають правдивих історій, бо уроки минулого вивчили не у всіх українських родинах.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця. лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.