Зречення

У 33-му мати з Черкащини разом з трьома дітьми прийшла в Галичину і попросила переночувати. Родину нагодували й поклали спати на сіні в стодолі. Старший хлопчик, мав десь 12 років, прокинувся уранці й побачив, що матір покинула його і пішла з іншими дітьми далі. Вона ніколи за ним не повернулася. Можливо, померла в дорозі, а чи просто боялася подивитись синові в очі. Той хлопець виріс, і хоч знав, з якого він села, ніколи не сказав його назви своєму синові. Так само його онуки навіть не намагалися знайти своє коріння. І правнуки – теж.

Убитих повстанців енкаведисти скидали на роздоріжжі для опізнання. Родина не признавалась, і їхні тіла закопували, як худобу, невідомо де. Одна мати не впізнала своїх трьох синів. Не думаю, що Господь її пробачив.

Переїзд внаслідок примусового переселення  до Сибіру чи на шахти Донбасу нерідко закінчувався тим, що люди не повертались на батьківщину. Вони там обжилися, а те, що їхні діти були зросійщені, то що ж – мову на хліб не намажеш.

Убитих повстанців енкаведисти скидали на роздоріжжі для опізнання. Родина не признавалась і їхні тіла закопували, як худобу, невідомо де. Одна мати не впізнала своїх трьох синів. Не думаю, що Господь її пробачив

Через зречення ламалась українська нація. Особливо після Голодомору, коли ті, хто вижив, боялись назвати себе українцями, аби знову не повторилось жахіття. І чим більше їх зрікалось свого коріння, мови, ідентичності, тим частіше повторювався геноцид.

Читайте також: Троянський кінь перед тріумфальною аркою

Подібне відбувалось і в культурі. За успіхом їхали до Москви, пізніше до зросійщеного Києва, далі – до Європи і Америки. Найбільше постраждала українська література, бо її приниження, осуд вважались і вважаються ознакою цивілізованості серед самих українців. "Націоналізм" і "провінційність"  для українця чи інтелектуала  — чорна мітка на ринку грантів і не лише іноземних. І травмами це не виправдаєш. У всіх тих випадках і явищах, що я назвала. Страх за власне життя і страх не вписатись у гламурну картинку світу  — одного поля ягоди.

Через зречення ламалась українська нація. Особливо після Голодомору, коли ті, хто вижив, боялись назвати себе українцями, аби знову не повторилось жахіття. І чим більше їх зрікалось свого коріння, мови, ідентичності, тим частіше повторювався геноцид

Розкорінені люди не лише не реалізують себе вповні і якісно, вони прирікають своїх нащадків на психічні відхилення, неврози та розпад особистості, особливо, у третьому поколінні. Зросійщені прізвища впиваються в очі, коли читаєш про теперішніх убивць і катів. Наша щедра земля перетравлює людське тіло, але для того, щоб  перетравити комплекс меншовартості, зневагу до свого рідного, потрібні національні освіта і культура. Коли держава занедбує їх, громадяни її перетворюються на стадо овець, які навіть не питають куди їх ведуть, — до асиміляції чи до знищення. Навіть одне зречення однієї людини – незагойна рана, а що казати про сотні тисяч українців, що своїм зреченням вселили у ворога віру в легку перемогу, і тепер вони самі та їхні діти приречені блукати по світу або лежать в крові, під завалами руїн, пізнавши ще за життя пекло.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця. лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Стежте за найважливішими новинами України! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.