Гончаренко і випалювач мізків

За всю історію України лише одна зроблена у нас комп'ютерна гра отримала культовий статус навіть на Заході. Це був «Сталкер» - стрілялка, сюжет якої спирався на «міські легенди» про Чорнобильську зону відчуження. Серед іншого, була там і легенда про «випалювача мозку» - спеціальний пристрій, що перетворює людей на скажених зомбі.

Раніше мені здавалося, що це не легенда. От тільки прототип того «випалювача» я бачив не в РЛС «Дуга» біля Прип'яті, а у великій і красивій люстрі, що висить над стелею Верховної Ради. Іншого пояснення того, що відбувається там у мене не було. Ну хай вже б досвідчені парламентські завсідники, чий тухес давно має форму і текстуру тамтешніх крісел - але ні, навіть нові і розумні люди, потрапляючи туди, час від часу демонстрували ознаки дивної деменції.

Напевно, справа в люстрі. Потрапляє людина під неї - і з її мозком відбувається люстрація, думав я. І небагато хто знаходить у собі сили чинити опір.

Але це гарне пояснення для «Шоу довгоносиків», а ми ж намагаємося бути серйозними. Реально, от як так? Чому місце сидіння так визначає точку зору?

Я, наприклад, теж вважаю, що посол Німеччини ляпнув дивне і неприпустиме. Але мені на думку не спаде боротися з цим методом графіті. Воно якось не дуже далеко пішло від старої вітчизняної партизанської системи «..., підпалити, подзвонити, втекти». Здається мені, це не наш метод асиметричних реакцій. Напевно, це тому, що я не депутат: окремим з них це здається цілком прийнятним. І пофіг і на реакцію, і на міжнародне право, і на загальний ефект для країни.

Так все ж таки - що їх до цього спонукає? Ретельні спостереження за динамікою змін психіки одепутачених людей, здається, проливають на це трохи світла.

Наша Рада - це сцена. Потрапивши туди, люди відчувають себе в центрі уваги. Відчувають, що вони повинні виражати якісь ідеї. Це, до речі, нормально для будь-якого парламенту. От подивіться, як це робиться в Британії. Розуміти англійську не обов'язково.

Театр? Театр, безумовно. Але високопрофесійний. Відразу видно, «цю травичку вісімсот років підстригали». Порівняйте з нашим, відчуєте еволюційну різницю естетично.

Потрапивши на сцену Ради, депутат хоче водночас самовиражатись і подобатися людям. Деякі «ловлять зірочку», інші намагаються робити це якось усвідомлено. Намагаються зрозуміти, що хоче бачити виборець.

І тут частенько починається смуток-печаль.

Можливо, накат усвідомлення власної величі, можливо, зловісний шепіт більш досвідчених колег по фракції, а, можливо, вроджена мізантропія, переконує народних обранців: виборець - це така собі аудиторія концертів Петросяна і третьої ліги КВН. Він любить, коли нерозумно, шумно, барвисто і багато екшену. Він хоче, щоб обранець махав руками, дригав ногами і робив ротом зовсім вже грізні речі. Тоді він обранця полюбить.

Не секрет, є у нас і такий електорат.

Ключова помилка - вважати, що він у нас такий весь. Ключова помилка - намагатися боротися за електорат Радикальної партії, хоча за тебе від початку голосувала міська інтелігенція як за європейськоподібного розумничка. Ключова помилка - намагатися сподобатися таким людям, плюючи, б’ючися й галасуючи.

Тим самим депутат лише втрачає свого виборця, але не набуває нового - це полечко вже давно підгорнуто акторами з великим досвідом і рівнем артистизму.

Додайте до цього священну переконаність, що депутати зобов'язані реагувати на будь-яку подію у порядку денному країни. Ця зараза косить навіть тих, кого оминула попередня.

Лише пара літ у парламенті - і багато народних обранців готові лізти без мила навіть у ті питання, які ну ніяк не перетинаються з повноваженнями Верховної Ради та їх комітетів, не ждучи прохань і скарг. Щось сталося? Ми зберемося, ми висловимо, ми створимо комісію, ми приймемо заяву, ми направимо запит, ми приїдемо на місце і будемо там на всіх кричати ...

Шановні, є хороший англійський вираз - pick up your battles. Вибирайте свої битви. Бажано ретельно. Вчіться відрізняти ситуації, в яких ви дійсно можете допомогти, від ситуацій, де користі від ваших заяв менше, ніж від глибокої заклопотаності Європарламенту. Часом смішно: як закон проголосувати - так немає кворуму, а як покричати, висловлюючи своє особливо цінне ставлення до питання, що не стосується твоєї сфери - так кожен ховрах у полі агроном.

Полонені цими двома химерами, депутати рідко думають про наслідки. Вони реагують. Барвисто. Як стендап-коміки - побачили новину - творчо обіграли, виступили, замалювалися. Сам факт реакції на якусь дію важливіше того, до чого ця реакція може привести.

Ось до чого може привести шедевр наскального живопису на німецькому посольстві у виконанні депутата Гончаренка? Навіть не так: чого міг очікувати депутат Гончаренко?

Що посол, побачивши напис «Найн» на стіні, покається й вибачиться? Якось малоймовірно, чи не так?

Чи не буде логічнішим припустити, що посол - а разом з ним, і європейський глядач цієї новини - сприйме це як прояв варварства? Тим більше, що, таки так, це дещо порушує Віденську конвенцію. І якби ж то це робив важкий підліток, але заступник голови найбільшої парламентської фракції - це нове слово в міжнародних відносинах. Можна розцінювати слова посла, як плювок. Але реагувати на плювок влучним кидком посліду - зайва зоологічна реакція. Та й руки в процесі брудняться.

Припустімо, закладаючи цеглинку в сприйняття України як недолугої країни, народний депутат орієнтувався на реакцію не європейського, а вітчизняного глядача. Але і в цьому випадку помилка! Боюся, та категорія українців, яка взагалі розбирається в тому, що сказав посол, не цінує жестів такого рівня вишуканості. Судячи з реакції в Мережі, балів собі народний обранець цим не заробив.

Взагалі таке в цьому скликанні нерідко. Ваш покірний слуга любить такі випадки: коли народний депутат намагається замалюватися, некоректно оцінює аудиторію і не знає, що робити з реакцією.

Особливо яскравим у цьому плані було голосування за давній законопроект про прощення кредитів валютним вкладникам. Народний депутат Борислав Береза, підтримавши проект, не забув похвалитися цим у себе в Фейсбуці. Якби коментарі з інвективною лексикою були мінометними снарядами, Київ б втратив не тільки народного обранця від Троєщини, а й саму Троєщину.

Схожа доля того дня спіткала і Володимира Парасюка. Йому довелося трохи легше: все-таки його аудиторія виявилася до цього трохи більш терпимою. Але в підсумку все одно довелося вибачатися.

Весь секрет у тому, що виборець, при всіх своїх слабкостях, все ж таки не повний ідіот з естетичним почуттям п'яного гопника. Не треба його тримати за такого. Це шкідливо, а не корисно - як для країни, так і для власного іміджу. Чим швидше народні обранці це зрозуміють, тим менше ґуль ми наб`ємо цією парою грабель.

Час би вже припиняти.

Читайте також: Вибори під російськими дулами. Чому нас вчить скандал з німецьким послом

Точка зору редакції Еспресо.TV може не збігатися з точкою зору автора авторської колонки. Еспрессо не впливає на зміст авторських колонок і не несе відповідальність за думку, яку автори висловлюють в них.