Невже знову замість того, щоб допомогти, хтось вирішив за нас нашу долю?
На Донбасі кожен день відчувається як крок у шахах. Якщо сьогодні ми чуємо про наступ наших військових, про встановлення українського прапора в черговому селищі чи місті, то завтра неминучі повідомлення про напади на наших військових, про ще один теракт або міну, що вибухнула у вже звільненому місті. "Гради" щодня гудять у зоні АТО, щодоби злітають у небо ракети і з виттям рвуть грунт, нищать тіла. Зчепились, вгризлись у горлянки воюючі сторони. Отруєні слини бризкають, кров у ненависті заливає очі, жили напружені так, що, здається, виступлять з-під шкіри, розірвуться і затоплять червоною гущею цю грішну землю. Вже немає прощення, немає віри і десь далеко від сердець літають янголи мирного життя.
Ми наступаємо. Ми примушуємо блефувати ворога, який засипає соціальні мережі скиртами брехні, очевидної дезінформації. Ворог істерить, але за ним ще є укріплені позиції, у нього ще безліч заручників. І головне, ворог відчуває, що за його спиною стоїть той, кому вони - ці авантюрні паскуди, ці звироднілі злочинці - ще потрібні. Ще не до кінця їх використали, ще готові вони послужити, адже знають, що для багатьох із них немає повернення в мир. Занадто багато гріха набрались вони на свої душі, занадто багато свідків їхньої ганьби. Російським же найманцям явно команди відступати назад не було. Не відчувається у них сумнівів у власній непереможності. Їх навіть дивує, чому місцеві мешканці далеко не завжди раді їхній появі. Там, у Росії по телебаченню їм розповідали про те, як палко бажають луганчани бачити "зелених чоловічків" на своїх вулицях, як закидають їх квітами - тільки прийдіть, тільки захистіть. "Ми ж вас прийшли захищати!" - кричать вони переляканим бабцям, розгортаючи "Град" серед двору. "Ідіть звідси! Ідіть! Не дай Бог лиха накличете!" - благають їх старі. "Ви відстріляєтесь і поїдете зараз, а до нас отвєтка прилетить!" - кричать жінки, вказуючи на дітей.
Частини ворога наразі розкидані і наша армія робить все, щоб дробити їх і далі. Розрізають і виснажують, провокуючи на локальні бої - ось що роблять зараз українські військові. Бандити дійсно на багатьох ділянках бойових дій потерпають від нестачі боєзапасів і навіть елементарної провізії. Можна побачити, як намагаються вони збитись до гурту, як укріплюються в ще окупованих місцях, за всяку ціну прагнучи забезпечити вихід до кордону. На мапі АТО залишаються найкраще укріплені і найбільші міста, складні у своєму розташуванні, переплетені і інколи поділені лише умовно, адже є цілими агломераціями міст. Вибити з них бандитів важко без зайвих жертв. Тим більше ускладнюється завдання зі звільнення цих міст фактором безперервної допомоги Росії бандитам і постійної загрози прямого вторгнення російських військових в Україну. Росіяни відверто бравують своєю військовою міццю, зосереджуючи дедалі більш потужні угрупування військ біля кордону з Україною. Вони провокують, нахабно порушують кордон, проводять обстріли нашої території. Користувачі інтернету наївно радіють начебто випадково знайденим анкетам російських солдат у соціальних мережах, де ті наче по дурості оприлюднюють фотографії ракетних установок біля міста Гуково, а потім видаляють ці фотографії і анкети, щоб "не світитись". Насправді, я переконаний, що ці випадкові фотографії і анкети зовсім не випадкові. Росія залякує. Залякує всіляко. Вона не соромиться бути викритою і звинуваченою. Вона знає, що поки ти сильний, то можна брехати, погрожувати, красти, вбивати, панувати. Стерплять, проковтнуть, пробачать, забудуть, а то й взагалі зроблять вигляд, що не помітили.
Інколи здається, що вона хоче бути в ролі знахабнілого бійця. Ви винуваті! - "І чьо?" - ось відповідь Москви, яка прочитується з її поведінки. Росія відчула, що всі ці санкції, всі потуги світової спільноти пригрозити Путіну більше схожі на розкручені і роздуті фейки. Півроку-рік і санкції будуть згорнуті. Світ дійсно гадає, що народ, який звик жити в бідності, заволає від цих західних санкцій? Та в Росії військові та міліція не мають права навіть їздити за кордон! Так, Росія зопріє і задихнеться у своєму смороді, але трупний запах для неї природній. Росія тому не боїться смерті, бо ніколи не жила.
Це мерзотна, підступна, потворна війна, яка перейшла всі межі моралі, адже навіть Гітлер не воював з австрійцями. І в цей час, коли щодня гинуть українці на своїх полях, коли від їхніх тіл залишається попіл кісток, десь у Мінську планується зустріч щодо мирного врегулювання конфлікту. Перемовини і тим більше перимир’я - це слова, які болючою оскоминою проїли мізки українців. Ще не було за час початку конфлікту з Росією - починаючи з Майдану (тепер ми точно можемо сказати, що взимку не обійшлось без втручання Москви у відомі події) і закінчуючи літнім АТО - ще не було жодних перемовин, які б принесли бодай крихту користі українській стороні. Ну, не траплялось такого, не виходило. Шкода була, користі ні краплини. І як грізна печатка, як тінь біди, кого кружляє поблизу, на так званих перемовинах у Мінську нашу сторону представляє одіозна фігура Леоніда Кучми. Людини, яка замість того щоб посадити дерево розвитку нашої країни, закопала його в суху землю, прирікши чахнути і помирати.
Чергова присутність Кучми на перемовинах, як би не виправдовували її деякі політики і політологи майже до висновків, що Кучма під собою не має ваги і виконує роль статиста, його дух, його тінь нагнітають відчуття загрози, натякають, що в небі вже зібралась хмара зради і ось-ось вона проллється кислотним дощем. Звичайно, перемовини необхідні. Звичайно, "дурні" кулі не літають у атмосфері розумної дипломатії. І в час, коли АТО підійшла до свого першого значного підсумку, за яким або пан, або пропав, всім сторонам конфлікту варто подивитись один одному в очі (я не беру до уваги найнятих терористів). Глянути, щоб зрозуміти - що далі? Але те, що ми будемо дивитись на ворога очима Кучми, натякає, що хтось, можливо, надумав ще раз пропустити крок. Тяжке відчуття тисне на душу – невже знову замість того, щоб допомогти, хтось вирішив за нас нашу долю. Що ж, один неправильний рух у Мінську, одна суттєва помилка на мапі АТО і ми будемо мати навіки палаючий Донбас у стагнації, а про Крим прийдеться забути взагалі.
ДЕНЬ
