100 тисяч розбрату. Чи варто рахувати гроші військових?

Здається ми так і не вивчили уроки минулих днів, коли люди поза політикою і люди з дружинами та бізнесовими зв’язками з Росією рахували гроші військового під Авдіївкою. А дуже часто кидали в очі матерям загиблих: “О, так в тебе тепер аж 600 тисяч гривень на рахунку”.

Питання, скільки ж платити і кому в Силах оборони виникло одразу після скандалу з пресофіцерка Південного регіонального управління Іванкою Платновською. Молода дівчина не стидається хизуватися поїздками до Парижа, брендовими сумками, лабутенами і дорогими автівками. І все б воно нічого — хай собі хизується, але є один суттєвий нюанс. Майже половина цього управління під глибокою окупацією — і доля багатьох прикордонників невідома. А ще виявилось, в Одесі як мінімум 140 епізодів розбірок щодо невиплат бойовим прикордонникам, які захищають Україну на “нулі”.

Тому в мережі з’явились бізнесмени і фінансові аналітики, які вирішили підрахувати гроші усіх, хто на фронті, а хто служить прикрасою нашого чоловічого колективу в тилу.

Ось одна із думок, яка тригернула і викликала дискусії.

На жаль, автор сплутав грішне з праведним і помилково запевнив, що більшість нинішніх військових після демобілізації не знайде собі зарплату навіть на 40 тисяч гривень. Бо це ‘в цивільному житті професіонали, які  вирішують неформалізовані завдання та мають ненормований робочий день.

Одразу скажу — що є певний відсоток нині мобілізованих, які не доживуть до перемоги. На відміну від 2014 року нинішня наша велика війна із Росією — це уже не клуб за інтересами чи справа радикальних. До війська мобілізовані чи пішли добровольцями бізнесмени та айтівці, лікарі й економісти високого ґатунку, є судді та адвокати — чий дохід серйозно вище за 40 тисяч. Окремо треба зважати, що закони економіки вечора 23 лютого 2022 року уже не діятимуть після перемоги. Надто змінився економічний рельєф і кількість ресурсів. А отже, цифри вчорашнього дня уже нерелевантні.

Тому більш реалістичною є десь отака оцінка. Що нам треба не зарплати мобілізованих до ЗСУ рахувати, а думати уже тепер і зараз, як швидко побудувати сильну повоєнну економіку, яка утримуватиме військо ще і даватиме імпульс військово-промисловому комплексу.

А тепер трошки тверезості. І чому виникають такі дискусії в моменти, коли ми ще на середині шляху нашого збройного звільнення.

Включно до весни 2014 року, коли Росія вперше прийшла нас окупувати і проголошувати “народні республіки”, військових вважали бомжами, лузерами, ледацюгами. І так, і в дев’яностих і нульових з армії йшло все живе і розумне. Йшло в суміжні професії, у власні справи, в наймані робітники. Апофеозом ставлення до ЗСУ став проєкт реформи військових частин 2012 року від тодішнього міністра оборони й проросійського зрадника Дмитра Саламатіна. Рівень розпродажу броньованої техніки та снарядів тоді був безпрецедентним. А військовим частинам було запропоновано аж 78 нових видів господарської діяльності. Серед них аж дуже екзотичні — розведення великої рогатої худоби, домашньої птиці й випасання свиней та кіз. Молодим зіркам ЗСУ, які зараз є ключовими в обороні України, — Дмитру Марченку, Валерію Залужному, Олександру Сирському пропонувалось не скиглити й взяти лопати в руки. Утім, десь воно так і було близько до реальності. Герой оборони Миколаєва Марченко в одному з інтерв’ю згадував, як у “десятих” брав авто і таксував уночі після служби. Аби не звільнятися з улюбленої армії та забезпечувати сім’ю.

Якщо прочитати будь-яку політичну програму до 2014 року — там скрізь були стратегічні партнерства з РФ, дотації на шахтарів більше за бюджет на оборону і якийсь лютий розпил стратегічних запасів в армії. Власне, якщо брати привабливий чоловічий образ, то альфа-самцем у нас вважався пухлогубий блогер, який нині сидить в Лос-Анджелесі та розказує, як переживає за Україну. А військовий — то обов’язково дуже дивний хлопець із ПТСР, “який хоче на шару проїхатись на маршрутці Святошин - Боярка”.

Днями ми зустрілися на каву з керівником групи снайперів, які чотири місяці на Бахмуті чистять ряди вагнерівців. Я запитала його про власну економіку війни.

“Вона дуже проста. Якщо я виживу до перемоги — знову буду займатись власним СТО. А зараз воно працює в збиток, бо там ремонтую тачки для нашої групи. І на цивільні замовлення нема людей і часу”. А ще він купив за власні кошти хімічні грілки, аби його підопічні не обморозили руки і ноги. Бо зима на Донбасі зовсім не курорт. І в нього кілька людей серйозно пошкодили собі пальці.

Або ось іще одна розповідь із самого “нуля”. “Один день з життя піхотинця. Нічне авіабомбардування, танковий обстріл від півтора кілометра до 200 метрів, удар гелікоптерів касетними боєприпасами по позиціях, вихід в “сіряк” через мінні загородження, стрілецький контактний бій, скидання "вогів" з БПЛА. Це була реальність одного дня на війні. Велкам”, — пише чоловік, який теж саме зараз заробляє омріяні 100 тисяч на Луганщині.

Цікаво, що водночас — в економістів із мережі не виникає питань щодо невідповідності зарплат інших людей, які витискають ресурси із бюджету держави, яка перебуває у стані війни. Заради цікавості перевірила, яку зарплатню отримував одіозний суддя Павло Вовк з ОАСК, який готувався освятити повернення Януковича на трон у разі успішної окупації Києва за три дні. Від 300 до 350 тисяч гривень на місяць. Думаю, для багатьох новиною буде той факт, що всі судді нещодавно ліквідованого ОАСКу разом з Вовком та Абловим продовжують отримувати заробітні плати в межах посадового окладу не здійснюючи при цьому тимчасово ніякого правосуддя. Вони не звільнені й можуть бути переведені до нового суду, який мають створити, або перейти працювати в інші суди. Причому ми всі розуміємо — цими сумами їхні апетити не обмежуються.

Тому варто перестати рахувати зарплатню військових. І нарешті поглянути на всі ті авгієві конюшні, які ніхто не прибирав 30 років.

А щодо майбутнього військових? Уже очевидно, що нам доведеться утримувати значну і недешеву армію з такими дикими сусідами, як Росія і Білорусь.

Попередня постійна економія на безпеці та обороні вартувала нам найгіршого. Коли я бачу розбиті красиві сімейні будинки, власні справи на північ від Києва, а головне — як кардинально виросло ірпінське кладовище… Я розумію, що можна зекономити на якійсь побутовій фігні, але не на безпеці. Буде захист – будуть і гроші. Це закон економіки всіх держав, які пережили те, що нині маємо ми.