Сержант бригади Нацгвардії "Хартія" Бірчак: ТЦК виконують роботу, яка потрібна військовим на фронті, бо без людей все посиплеться

Для наших глядачів: ми з Володею на "ти", тому що вже довго знайомі, робили колись один спільний історичний проєкт документальний "10 днів Незалежності", тепер… Володя записує 11-й День Незалежності. 

Власне, ми з тобою спілкувалися до 24 серпня. Ти був тоді після поранення на відновленні. Що з 24 серпня до 24 лютого у твоєму житті змінилося?

Володимир Бірчак, сержант бригади Нацгвардії "Хартія", фото: ukrpohliad.org

Тоді було поранення. Поранення було важке, пов'язане з коліном. Принципово нічого не змінилося — і далі військо. Однак дещо змінив, можливо, там свій військовий фах, бо я був кулеметником, розвідником, цікавився мінно-вибуховою справою. Зараз я після поранення не надто вже бігаю, скоріше просто ходжу спокійно, нормально. І зараз я, власне, в бригаді "Хартія". І я нагадався і собі нагадали, що до повномасштабного вторгнення я 20 років був істориком. І ми зараз в "Хартії", у нас є така служба як Хорунжа служба, ми займаємося національно-патріотичним вихованням. Хоча я не люблю цього слова, бо воно мені трошки тягне в якісь 90-ті. Я люблю казати "історико-ідеологічне виховання", хоча дехто вважає, що це якось занадто. Ми спілкуємося з нашими військовослужбовцями, рекрутами бригади "Хартія", з сержантським корпусом, з офіцерським корпусом. Ми відверто і щиро обговорюємо історію України, зокрема ХХ століття, одного з найскладніших, але я думаю, що це ми зараз так говоримо, ми ще не знаємо, чим закінчиться ХХІ століття.

І це така робота, яка спрямована на те, щоб український військовослужбовець усвідомлював і розумів, чому відбувалися ті чи інші процеси, чому зараз ми маємо те, що маємо. Тобто, щоб не забувати про те, що Росія була споконвічним нашим ворогом, бо воно якось так чомусь виходить, ніби то короткотривала пам'ять в українців. Кажу, що виходить ніби, тому що у нас оцю пам'ять крали, і ми також це розбираємо. Бо коли була окупована більша частина України, маю на увазі і Наддніпрянська, і Волинь, була окупована Російською імперією, цю пам'ять забирали у вигляді чи то Валуєвських циркулярів, чи то Емських указів, таке інше. Коли совєти окупували Україну, після того, як ми 4-5 років були незалежними, знову ж таки, перше, що почали від нас красти і забирати, це нашу пам'ять. І тому вийшло, що у 90-му, у нульових, та навіть зараз, кожен з нас має таких знайомих, котрі, знаєш, з журбинкою, тримаючи чашку чаю або 50 грамів чогось там спиртного, згадують, "як у Радянському Союзі добре було". Ну є ж такі люди. Але це ознака чого? Тобто ми забули те, що у нас було 5 років незалежності і від нас цю незалежність забрали — поразка української революції. Ми забули три Голодомори. Ми забули Другу світову, де українців знищували свідомо. І тут люди, типу з журбинкою згадують, як добре було. Тобто забрали оцю національну пам'ять. 

Володимир Бірчак, сержант бригади Нацгвардії "Хартія", фото: ukrpohliad.org

А нащо військовим історія? Людям, які прийшли, вони рекрутувалися самі.

Це перше питання, яке я задаю на першій нашій вступній розмові. Кажу, чи треба українському військовослужбовцю історія? Бо як не треба, то все, я закриваю комп'ютер, йдемо чай, каву пити, там, переговоримо про щось інше. Всі кажуть: "так, треба". Ні, називають різні причини. Кажуть: "без історії немає майбутнього". Дуже часто говорять, що історія циклічна. Я це все об'єдную, потім ми з ними починаємо. Кажу: "ви кожен по-своєму праві, от, власне, тому ми з вами будемо говорити". У нас є такий напівжарт-напівправда, що на оцій БЗВП чи КМБ, тобто базова загальновійськова підготовка, чи курс молодого бійця, їх вчать вогневої підготовки, тактичної підготовки, тактмеду, мінновибухової справи, інженерки. І водночас ми маємо історію, цю історико-ідеологічну підготовку. Тому що ці всі попередні речі вчать їх воювати, умовно вчать їх стріляти. А історія пояснює їм, у котру сторону стріляти. Бо коли ти знаєш українську історію, ти точно знаєш, в яку сторону тобі треба стріляти.

Фірсов розповідав про те, що у нього були військові, які були з тих регіонів, які казали "я не будуть стріляти в росіян, тому що не вважають їх ворогами". І він казав: "що з такими робити"?

Ну насправді це дуже сумно. У нас таких випадків жодного не було. І при тому, навіть якщо виникне питання, який це соціальний зріст, тобто чи це прийшли добровольці, чи добровольці по рекрутингу, чи це люди, котрі були мобілізовані через ТЦК та СП, все рівно рівень свідомості є. Ми воюємо. Якщо ми починаємо з їхнього базового особистісного рівня "ми воюємо там за наші сім'ї, матерів, батьків, сестер, братів, дружин, дітей" і тому подібне, і потім ми з ними виходимо, що "ми воюємо водночас за державу, тому що держава це наша high priority, це одна з найвищих цінностей". Ми з ними, до речі, розбираємо оцю російську ІПСО, яка дуже класно зайшла в українське суспільство. 

Володимир Бірчак, сержант бригади Нацгвардії "Хартія", фото: ukrpohliad.org

Я іноді, коли заходжу у Фейсбук чи в інші соціальні мережі, мене починає коробити, тому що українці повелися на російську ІПСО  "держава дорівнює влада". Це абсолютно так не є. Владу, ймовірно, що треба, можна сварити та таке інше. Іноді треба, звичайно, поважати, бо іноді, коли щось добре роблять, то й треба похвалити. Але влада не дорівнює держава. Держава це такий абсолют, за який нам треба боротися. І от, для прикладу, знову ж таки, ми зі всіма військовослужбовцями - від рекрута, який тільки починає свій шлях в бригаді, до офіцера - ми проходимо: друзі, давайте подивимось, що таке держава, яку цінність ми зараз маємо. І ми аналізуємо Першу світову війну. А тоді українці з Великої України, тобто з Наддніпрянської, котрі були у російській імператорській армії, воювали проти українців з території Заходу України, котрі були в цісарсько-королівському війську Австро-Угорської імперії. Що б ми мали? Братовбивчу війну. За що? За Україну, та не за чужі імперські інтереси. 

Друга світова війна — знову ж таки, ми маємо ті питання. Робітничо-селянська червона армія і умовно дивізія "Галичина". Що ті не хотіли України, що інші не хотіли України. Замальовували. Тобто, нарешті ми зараз маємо свою державу Україна. І часами про це проговорюю з нашими побратимами і посестрами. Це якщо вдуматися: ми, українці, сьогодні живемо найдовший період незалежності зі всіх наших предків і попередників. Ніхто в історії стільки незалежним не був, як ми. Тобто, ми вже унікальні у цьому відношенні. І водночас ми військові унікальні у тому відношенні, що ми зараз маємо свою державу. Наші попередники, умовно, період української революції, 5 років незалежності. Але, знову ж таки, якщо увійти в історію, та держава була то більша, то менша, з відступами, з наступами. Тут ми маємо повноцінну державу, так, з тимчасово окупованими територіями. Ще дуже важливий момент. Ми маємо міжнародну підтримку, якої ми не мали ніколи. Коли у період Української революції Антанта оголошувала ембарго на торгівлю з Україною - зараз ми маємо міжнародну підтримку. Ми сьогодні маємо найбільш реалістичні шанси з усіх українських вояків і воячок, усіх попередніх поколінь відстояти цю незалежність і цю територію.

Але дивися: маючи ось цю унікальну можливість, звісно, що ми не жили у тих часах, тому ми не можемо порівняти, як це бути без незалежності. Хтось народився вже за незалежності і прожив ці 30 років у незалежній країні. Маємо третій рік війни. Є у нас люди, які з горняточком чаю, з журбинкою, як ти кажеш, кажуть: як же ж добре жилося за совка з росіянами. І от це все швиденько закінчиться і ми знову будемо добре жити. І нам на третій рік заходить російське ІПСО, і є просто якісь шалені кампанії соцмережами, які розганяються про те, що десь зловили насилу, а у нього не такі релігійні переконання. Я собі уявляю цей момент, коли хлопець вистрибує з автівки, якою його везуть, в частину, що він настільки не хоче воювати за цю державу. Як ми на третій рік до цього дійшли? Як з нами це сталося?

Тут потрібно розібратися. Перший момент - і я не хочу зараз все валити на російські ІПСО, але вони досить добре присутні, плюс вони нащупали момент, на якому можна грати, і вони на ньому продовжують грати - зараз обговорюємо цю ситуацію з мобілізованим зі Львова, але буквально вчора я був у дорозі і помінявся з дівчиною, щоб вона мене трошки за кермом замінила. Я гортав новини. Якщо я не помиляюся, у Хмельницькому ТЦК і СП мобілізований покінчив життя самогубством. Розумієш, тут проблема з головою. Ти не йдеш воювати, але ти вкорочуєш собі віку, щоб не йти воювати. Я не бачу тут логіки. Тут проблема з головою. 

Другий момент. Це в переважній більшості поодинокі випадки, їх дуже сильно роздувають. І воно шириться мережею. Я, слава Богу, свого часу, навчився блокувати коментарі. Бо коли я, котрий третій рік воює, я не кажу про хлопців, які з 14-го року воюють, що вони можуть розказати, це просто-напросто можна диву датися. Але я розповідаю якусь одну конкретну річ, з котрою я зіштовхнувся з суспільством. Наші котики хай будуть тільки там, більше їх нам сюди не проводити, бо вони нам псують тут пейзаж, який у мирному місті в нас виглядає. То вони десь там у ресторан хочуть піти борщу поїсти, а у військовій формі придумали собі таке. І я пишу допис, і в мене починається просто... навіть мої друзі, друзі по фейсбуку, колеги, знайомі, яких я цілком і повністю адекватними вважаю, вони починають нести якусь таку єресь. І про це ТЦК, і про одне, друге, третє. Це я описував, як я гуляв по місту, котре я люблю, місто Дніпро, і на мене люди дивилися зі страхом, а дехто з огидою. Тому що я був по військовій формі, я маю право її носити. І я зобов'язаний її носити у тих чи інших випадках. Бо переживали, чи я не з ТЦК. Ну, і що? А якщо я з ТЦК, то що? Знаєш, і тут це ТЦК дуже сильно грає, і ця історія, яку роздули по львівському лаборанту, про якого його колега написав: "у чувака страшна хвороба, він  хропить". Капець в нього страшна хвороба. Він не годен воювати, бо він хропить. Ні, ну для побратимів це буде проблема, але нічого. 

У мене один товариш так хропів, що він перехропував прильоти 120-ї міни. Я в результаті не знав, чи це він хропить на нижніх нарах у бліндажі, чи це 120-ка десь впала. Чесно, був такий колега. Другий момент. Його побили ТЦК і викинули на Житомирській трасі. Ну і в людей немає простої інформаційної гігієни. Тобто люди не можуть скласти собі плюс на мінус, що хлопа мобілізували у Львові. Як це собі людина уявляє? Його мобілізували у Львові, відвезли на Житомирську трасу, львівські хлопці з ТЦК, там побили і лишили на обочині. Нема більше львівському ТЦК і СП, чим займатися, так? Ну, тобто, потім вже з'ясувалося, що його везли, він в 95-ку попав, мені здається, якщо я не помиляюся, в цю 95-ту Житомирську десантно-штурмову бригаду, славнозвісну бригаду, до слова. І він вистрибнув на ходу. Сам собі того всього не робив. Але ми ж знаємо, і ти знаєш, як людина, котра у медіа працює ого-го скільки років, що спростування фейку, міфу і тому подібне, воно завжди буде заходити набагато менше. Якщо фейк і міф розлітається суперово, то спростування прочитає відсотків 20. Буквально недавно я стрічку гортав, далі носиться, що лаборант, хропить, воювати не годен, і його побили львівські ТЦКшники і відвезли на Житомирську трасу. Ну, абсолютний ідіотизм, але ідіотизм, який розкручується. Добре, там трохи врегулювали цю ситуацію, ти бачила, мабуть, теж це відео, що співробітник поліції і представник ТЦК і СП зупинили хлопця просто для перевірки документів - він кинувся під машину, так втікав. Хто в тому винен? Оці двоє хлопців, що його зупинили? Ну це їхня робота. І коли закидують "вони не мають права носити військової форми". Чого? З якого переляку це?

Чому ці хлопці вистрибують з автівок або перебігають дорогу і кидаються під автівки або кінчають життя самогубством? Але не готові брати зброю до рук і захищати свою країну. Може, історію треба було би, власне, отак, як ти зараз розказуєш своїм побратимам раніше розказувати. 

Я зараз розказую дуже-дуже суб'єктивно від себе, тому що у мене ця річ болить. І я знаю цілу купу людей, які воюють у війську, і вони десь такі самі титанові, як і я, може, ще більше титанові. Я маю на увазі, скільки в мені титану в організмі, тому що я з двома штирями у ногах, з г-подібною пластиною в руці, яка у мене працює на 70%, і з шурупами у коліні. Нічого, воюю. Хлопці воюють з протезами. Чи страшно на війні? Так. Там страшно, але просто-напросто, я як історик, і ми працюємо з військовослужбовцями, ми їм пояснюємо, що, друзі, зараз страшно воювати, але ми бодай стримуємо лінію, не завжди нам виходить. Їх набагато більше часами, іноді співвідношення 1 до 20. Але, якщо ми їх не стримаємо, друзі, буде не то, що страшно, буде просто капець. Тому що це вже все повторювалося, їм нічого не треба, у них методички готові. Вони нас перестріляють -  військових, сім'ї наші вивезуть у Сибір, частину інших проактивних, просто навіть тих, хто донатив, вони повивозять десь далі. Лишать ждунів відсотків 20, не колаборантів, і будуть будувати державу. То чи не страшніше от це? Я кажу, ідучи Росія, дуже класно почала працювати на цьому, що ТЦК заганяє людей. Слухайте, друзі, ми військові — це люди, котрі мають таку одну негативну здатність закінчуватися. От ми закінчуємося. Ми просто-напросто закінчуємося. І хтось має приходити далі. Якщо ми хочемо у Києві, у Харкові чи у Львові спокійно пити каву, чи щоб наша мама і наш тато, чи щоб наші діти спокійно пішли до школи. Так, з цією самою, з повітряною тривогою, але таки пішли до тої школи чи пішли подивилися кіно, більш-менш якесь мирне життя, то там на фронті мають бути хлопці і дівчата. Тому що вони так просто не зупиняться. Ну і тут відповідь проста, розумієш? А от росіяни, вони дуже нащупали цей момент, і вони його газують і дуже багато сильно стурбованих людей. Дуже часто це боти. Там же ж подивишся, що в тих профілях відбувається - мрак.

Десять захисників України. Через складні поранення вони обмежено придатні до виконання бойових завдань. Тож командування військових підрозділів скерувало їх на службу до Самбірського РТЦК та СП. Фото: vartonews.com.ua

Так, але це треба на кожного профіль зайти і подивитися, хто він такий. І з'ясувати, чи це жива людина, чи це просто заслана.

Ну, чесно, я розумію, що може бути страшно, що людина може загинути. Ну, так, ми всі усвідомлюємо. Колись хлопці з моїм дуже хорошим побратимом з попереднього підрозділу, коли ще служив у Збройних Силах України, ми так, знаєш, жартували собі серед ночі, каже: "Ну, ми, виходить, підписали договір зі смертю". Бо кожен день ти можеш загинути. У мене іноді зараз приходять флешбеки, що, а там розтяжку зняли, і вона зачепилася просто-напросто чекою, мало-мало, щоб вона розірвалася у нас під носом. Все, троє 200-х. Чи ще один момент, ще один, ще один, ще один... 

ТЦК вручають повістку. Фото: vinnitsa.infо

Десятки тих флешбеків приходять. Ну, дякувати Богу, я якось вижив там. Завдяки молитвам матері, інших друзів, близьких, завдяки молитвам коханої моєї. Ну, типу, вижив, добре. Ну, так і ніхто не каже, що ти, друже, одразу загинеш. А от оце все накручується, накручується, накручується... М'ясні бригади, ще щось. Ну, тобто, люди забагато собі фантазують. Так, є де дуже тяжко, ну, це війна. Це не прогулянка, це війна. І тут до того моменту, я не можу говорити загальну оцінку, я можу сказати тільки свою особисто. Бо це повторилось. Я дуже багато друзів маю, котрі почали воювати ще у 2014 році. І ми з ними зідзвонюємося, списуємося, іноді пересікаємося, коли хтось у Дніпрі чи у Харкові, на чай, каву, кажуть: "Володь, ми тобі казали, що таке буде. Зараз повторюється 16-й рік. Про війну забувають. Війна десь там далеко. Хлопчики й дівчатка там собі воюють. У нас тут усе нормально". Ну тільки от єдине, чим це відрізняється від АТО і ООС, тоді проходили хвилі мобілізації. 

Поміняли ротацію, одні вернулися додому, рік відстояли, відвоювали, стримали, інші поїхали туди. Зараз же ж у нас йде повномасштабне вторгнення, ми воюємо на всіх фронтах. І зараз співробітники ТЦК і СП, вони змушені і вони зобов'язані виконувати одну цю роботу. Вони роблять ту роботу, яка потрібна нам, котрі знаходяться на фронті, тому що без людей фронт посиплеться. Але виходить, що військові, котрі вертаються з фронту, заважають тут мирному життю. ТЦК і СП, ті самі військові. Для мене це питання закрите, я не ставлю під жоден сумнів. Вони є військові, тому що там переважна більшість хлопців, які поранені, приходили з фронту і воювали, а зараз так продовжують свою службу. І виходить, що ми заважаємо мирному життю. Але просто якщо нас не стане, не буде мирного життя.

Ось ці повідомлення про контракти з 18-річними — 25-річними і про те, що вони отримуватимуть гроші. Як ти і твої побратими, ті, що з 22-го чи ті, що з 2014-го, як ви сприйняли цю новину?

Я скажу в першу чергу свою думку, не знаю, може хтось буде на мене ображатися, може не буде. Насправді, я противник мобілізації з 18-ти років, правда. Чому? У мене є і особисте по цьому і я дивлюся як історик. Я не хочу чергового втраченого покоління в Україні. Правда. Я просто дивлюсь на втрачене покоління після Першої світової війни. Я дивлюсь на втрачене покоління після Другої світової війни. Я би не хотів, щоб мобілізували  18-25 років цю категорію. Тобто, хто хотів мобілізуватися, ми вам зараз побратими, один з ліпших побратимів Рейн, хлопцю 21 рік, він воює з 22-го року, він з 18 років воює. Та, він захотів, він пішов. Інші хлопці теж. Цим зараз, можливо, треба дати паузу. 

Другий момент. Скільки? Це недавня статистика, десь, можливо, осіння. У нас потенційно ще 4 мільйони чоловіків, від 25 до 60, котрі можуть бути мобілізовані. Виключаємо 1 мільйон це критична інфраструктура. Я беру там по найвищій планці. Я говорю орієнтовні цифри. Нас залишається 3 мільйони. Але тут починається, в того кицька має трьох котенят, і він не годен служити, в того то, в того то… . І тут виходить, що в нас 3 мільйони не годні й піти служити, але ми зараз будемо малих мобілізувати. Хай не ображаються хлопці, я не з ейджизмом говорю, ну, просто, мені 37, а 18... Хоча абсолютно поважаю цих хлопаків і дівчат. У попередньому підрозділі у мене двоє дівчат по 19 років прийшли служити. Вона навіть підробила підпис батьків, щоб її ТЦК взяло, тому що ТЦК не хотів. Ну, пішла і воює, і добре воює. Але поки ще є оцей мобілізаційний резерв, я би не брав їх. От чесно, би не брав. Хай поживуть. 

Я до повномасштабки викладав в Українській академії лідерства. Ми якраз теж вчили і історію зі студентами пропрацьовували, і те, як історія впливає на сьогодення, вона справді впливає. Коротко, не зачіпаючи цієї теми, по крайніх історичних дискусіях з нашим західним сусідом, з Польщею, ми можемо бачити, як історія може впливати на сьогодення. Я пам'ятаю цих хлопців 18-19 років. І що? І кілька моїх студентів вже загинули. І знаєш, я просто дивлюся на себе, повторююся, мені 37, я трохи вже пожив. Ні, очевидно, мені хочеться жити далі. Мені хочеться жити далі, скільки я ще книжок не прочитав, скільки пташок не перефотографував, скільки ми там ще місць не побачили з дівчиною і тому подібне. Не пожили разом толком. Але я вже трохи життя пожив. А от той пацик, якого я недавно в Харкові вчив історії, ми з ним розбиралися, і він красунчик, розумашка, він так орієнтувався у цьому всьому. Все, його нема у 22-му році. Його нема, він загинув. От до цього я для прикладу не хочу. Трохи такої сумної, хоч і серйозної теми, на жартівливу...те, що ми зараз ходимо під кулі, якщо вони всі мільйонери поставали. Бо ми - то стара паторочь, нам вже мільйон ніхто не дає, а вони всі мільйонерами стануть, бо ті, хто підуть, то їм дадуть мільйон, ну і там я вже бачив, що є рішення уряду, ті, хто вже служать, але мають до 25 років, то вони все одно мають право  подати, їм мільйон теж. Мільйонери довкола нас, файно.

Ти знаєш, я згадую наше інтерв'ю, яке ми з тобою записували влітку, до Дня Незалежності, і зараз. Я бачу у твоїх очах оцей біль від того, що цивільні люди дистанціюються від військових. Такого я не бачила влітку. Ти тоді ще сказав: як легко говорити, бо ти не ставиш тих запитань, які дуже часто я чую від людей, які не на війні, які не дотичні до війни. І є якийсь перелік запитань, які ти як військовий просто не можеш чути, бо вони вводять у ступори. Ти краще це опишеш. Що ти відчуваєш і що це за запитання, щоб люди їх не задавали?

Може це і є біль, певний біль, може трохи злість. Я думаю, що я не один такий в Силах оборони України. Це в багатьох хлопців є, і ми списуємося, і перегукуємося. Але я вірю в те, що я роблю. Тобто стержень доволі міцний, його дуже важко буде погнути. Я вірю в те, що я роблю. Плюс маю підтримку від рідних і близьких, і це завжди. А три питання, я тут, мабуть, буду відповідати напівжартома, бо ми так свого часу з хлопцями сидячи в окопі на Донбасі придумали, як відповідати на ці питання. Перше класичне питання, я думаю, що тобі як журналістці його теж задають, бо ти ж десь там мало не біля Трампа, в уявлені декого, хоча най Бог боронить. І одне з питань — "Ну коли це все закінчиться?".

Мене буквально вчора запитали, я прийшла до стоматолога.

Знаєш, так як ти в уявлені десь біля Трампа, я коло Сирського ходжу, кожен день бутерброди йому роблю, і він мені каже. Коли це задають рідні, близькі, ти пробуєш щось там пояснювати, що я не знаю, але я аналізую, то відбувається, ще то... але це ще буде довго, друзі, приготуйтесь до цього. Коли це так тобі просто рандомно задають це питання, ми придумали в окопі на Донбасі, як відповідати. Це придумав товариш, він каже: "Треба зробити дуже серйозний вигляд обличчя, дивитися прямо в очі і казати: "нам заборонили про це говорити". Це питання номер один. Питання номер два, яке задають. Знову ж таки, ти не можеш описати, бо це, мабуть, різниця цих двох світів цивільного і військового — "Ну, як там?". Як ти можеш реченням, чи абзацом, чи якимось коротким монологом описати, як там людині, котра там не була? 

Насправді, це дуже складно. Але тут я використовую ще одну домашню заготовку з Мартіна Бреста, я дуже люблю його книжки. В нього є шикарна книжка "Піхота". Він розказує про одного бійця, який прийшов до психолога і казав, що у нього серйозні проблеми. Я так кажу: "У нас усіх серйозні проблеми". Кажуть, чого? Я кажу: "Мені здається, що я схожу з розуму". Люди питаються, чого? Кажу: "Мені третій рік здається, що хтось намагається мене вбити". Тут же розуміють, що щось я несерйозно відповідаю. І третє питання, це вже коли дуже інтимно так задають, коли там близькі стосунки, бо ну так просто тебе ніхто цього не спитається — "Чи важко вбити людину?". Я відповідаю, правда, словами одного снайпера, котрий, до речі, у Львові лікувався після важкого поранення, йому лікар задав це запитання, і снайпер, не моргнувши оком, сказав: "Ти знаєш, насправді, так, людину вбити дуже важко, бо вони без перестанку бігають і взагалі намагаються від тебе втекти". Ну, от якось такі три класичні запитання, котрі краще не задавати військовим, ну, і військовий вам сам розкаже, коли прийде час або коли він захоче.

Просто коли ви будете це запитувати, то у військового може бути знову буря емоцій, можуть бути якісь флешбеки.

Я сприймаю напівжартома, а для когось це може бути тригером і спровокувати там, чи якийсь депресняк, чи навпаки агресію, чи ще щось.

На початку нашої розмови ти сказав про те, що ми зараз в унікальному часі, і цей унікальний час - це міжнародна підтримка. І вона є.

Вона є.

Але ми дивимося, що новини якісь такі стрімкі.

Ти маєш час стежити за тими новинами? Як в тебе, як в історика? Не просто як в громадянина, не просто як в людини військової, а от все це, і громадянин України, і історик, і військовий. Як ти трактуєш усі ці події у світі? Де ми зараз, якщо історія циклічна? В якій ми точці? Чи була вже ця точка в нас? Чи ми зараз якийсь знову такий унікальний шлях проходимо?

Ні, її не було ще ніколи в українській історії. Такої точки, де ми зараз, її ще не було ніколи в українській історії. Тобто, коли ми протистояли величезному, потужному агресору. Тому що ще один момент, на котрий повівся мудрий український нарід. Зараз я без лапок говорю мудрий український, тому що я люблю український нарід, але він повівся. Він повівся на всяких ідіотів, наголошую, ідіотів, типу Арестовича, котрі ходили і вливали в ухо, що 2-3 тижні, а потім звалили і сидять в батальйоні Монако і взагалі невідомо, що там триндять. Це людина, яка від ОЗМК вижила, і скільки він там разів за лінією фронту... Постидався б таке говорити перед обличчям справжніх розвідників.

Він ще потім казав, що якщо він помилиться в своїх прогнозах, то він піде у військо.

Я перепрошую, бо я зараз можу згадати те, що я інші слова іноді використовував. Треба себе тримати в руках. Те, що він розказував, 2-3 тижні. Люди розслабилися, люди слухали оцю всю дурницю, а насправді ми зробили катастрофічну помилку, яку не можна допускати ніколи. Ворога свого можна і певно треба ненавидіти. Ворога свого можна і треба вбивати, але ніколи в житті не можна недооцінювати. Та ж річ відбулася. Коли всі бігали і носилися за Арестовичем, я дивився на цього ідіота, що він несе, при тому, що він несе мало не від імені влади і держави. І всі подумали, що це так просто-напросто дається. Ну, бо проти нас воюють якісь там чмобіки. І Арестович каже, що в них там ракет вже лишилося якихось 5 штук, і то, певно, дві не долетять. І він каже, що це за 5 тижнів закінчиться. Ну, то все супер, прекрасно. ЗСУ на фронті, скоро буде перемога, і будемо всі святкувати. Та ні, це насправді все набагато складніше. Так, у них є чмобіки. Ну і в нас іноді трапляються. Так, у них є аватари, і в нас іноді трапляються. Це величезне військо, це зріз суспільства, який є, насправді. 

Але їх не можна недооцінювати. По-перше, вони мають дуже багато техніки. По-друге, вони добре вчаться. Так, вони часами йдуть суто по підручнику, і на цьому їх можна ловити. Іноді крадуть і в нас. Але річ у тому, що вони теж вишколюються, вони теж багато чого вміють, і найбільший момент - їх у рази більше за нас. Їх у рази більше за нас. І вони своїх не шкодують. Якщо я знаю, що є десь певні моменти, у певних частинах, де є проблема з командирами, але у переважній більшості, і я щасливий з того, що на всіх командирів, на котрих я потрапляв, дуже цінується людина. Особовий склад дуже цінується. Для прикладу, я у бригаді "Хартія", я маю з чим порівнювати, і я захоплююсь тими речами. Це зараз не для красивого слівця, абсолютно. Перехреститись можна, якщо це нікого не образить. Я дивлюся, як наше командування цінує людей і цінує кожну людину. Започатковується операція, можливо ти чула, перша дронова операція, перший дроновий наступ, який був проведений і повітряними дронами, і наземними дронами. Тобто це вже спрямовано на те, щоб берегти особовий склад. Бо залізо або зремонтується, або десь починається збиратися, купиться нове. Та людину ти вже не зремонтуєш, якщо вона вбита, 200-та. Ну все, її вже немає. Це ось цей епізод. Стосовно того, що ми з тобою говорили.

Мені здається, що це справді унікальна точка, бо такого у нас ще не було. Тобто такого повномасштабного конфлікту з такими задіяними силами у нас ще не було. Тому що тут неможливо порівняти агресію більшовицької Росії проти УНР. Там сили були менші. Зараз і технології більші, і сил вони зараз задіяли більше. І другий момент, ми все-таки маємо міжнародну підтримку. 

Я знаю, за що ти, ймовірно, мене питаєшся, що буде з цим новообраним президентом і куди це все заведе, маю на увазі, президентом США. Я боюся щось тут прогнозувати. Після його першого терміну я прочитав дуже хорошу книжку його радника з питань нацбезпеки Джона Болтона. До речі, дуже любить Україну і досить такий толковий, як і військовий експерт, військовий аналітик і взагалі дуже хороший дипломат. Його книжка називається "Кімната, в якій це сталося". Він дуже цікаво описує Трампа, його психотип і взагалі що це за людина. Я боюсь тут зараз щось прогнозувати. Ну, наразі я бачу, що нас підтримують, тобто нас ще не здають. Але як ми з тобою говорили перед ефіром, тут кожен ранок заходиш у новини і там щось нове для себе відкриваєш. І я поки що не можу провести межу, де тут піар. Як було в попередній його каденції, коли він заявив секретній службі, що я хочу привезти талібів до себе в резиденцію. Там ЦРУшники, мабуть, за валідолом побігли чи його еквівалентом. Де в нього вибрики і піар, а де він направду. Я до кінця не знаю, чи в нього це все забавки з електоратом, а-ля Канада 51-й штат і Гренландія синьо-червона, зоряний острів, і Панама. Чи це в нього гра з електоратом, чи він насправді так думає? Бо якщо насправді так думає, то тут серйозні проблеми.