Земля гніву, метафоричний Донбас і вміння сказати "ні" – 5 книг про опір

Михайло Сидоржевський. Земля гніву. – К.: Ліра-К, 2026

Українська історія, про яку мова у романі "Земля гніву" Михайла Сидоржевського, має не лише циклічний характер, коли повторюються помилки, але й характерну ваду "рециклінгу". Тобто викидання спогадів-відходів для отримання "корисної продукції", коли навіть важливі події на зразок Революції на граніті чи Майдану, ідуть у непам’ять, минаючи підручники, або перекриваються більш трагічними подіями на зразок Великої російсько-української війни. Натомість про те, як воно все починалося, тобто про вісімдесяті-дев’яності роки минулого століття, ніби як вже й несила згадати. "Та й навіщо?" – скажуть вам ті самі "герої", які свого часу швидко перефарбувалися з "червоного" у "жовто-блакитний", визнали Голодомор, націоналізм і Бандеру, і стали правити нами далі. 

Для них (і не лише для них) було б добре, якби про минуле – їхнє, радянське, окупаційне – ніхто б і не згадував, і не писав би таких романів. Тож "цей роман – нагадує анотація, – про недавню нашу історію, про час, коли рушилася сатанинська імперія зла, і на її руїнах нам, українцям, довелося обирати майбутній шлях і будувати незалежну українську державу. Державу, т.зв. владна еліта якої з числа холуїв скаженої москви, за підтримки значної кількості нашого зачумленого населення, заходилася тупо косплеїти зруйноване, намагаючись зберегти шматок імперії як постколоніальний заповідник і як територію для особистого грабунку і спекуляцій". Тож, як зауважує автор, "саме в тому часі якраз і засівалися чорні зерна нинішньої великої біди; в тому часі ми бездумно й безтямно сіяли отруйну руту… руту; а тепер, нерозумні діти, тяжко пожинаємо посіяне, страшно й криваво вихаркуючи солоні й гіркі плоди рук наших…".

Катерина Яковленко. Донбас як метафора. – К.: IST Publishing, 2026

Метафорично кажучи, "тіло тексту" в цих краях завжди опиралося спробам розповісти про нього "іншою мовою". Бо кожен з донецьких авторів мав свою, і, наче той самий донедавна російськомовний Володимир Рафеєнко, який нині ретельно добирає українські слова, описуючи тамтешній гербарій, авторка книжки "Донбас як метафора" Катерина Яковленко шукає на цій землі "свого". "Я прагну повернути собі своє, – пише вона. – Поле, курган, посадка, рівнина, схил, окоп, засушена річка, що більше й сліду від води не має. Шоломниця крейдяна. Ковила волосиста. Полин суцільнобілий. Сон чорніючий. Чебрець – мій улюблений. Всі ці поклади та багатства, які виставляє напоказ земля й жадібно приховує грунт. Мій погляд спрямований сааме туди. Все – тут, переді мною. Я – теж частина цього грунту. Місцева дослідниця, як би описали мене в англомовному науковому світі, акцентуючи увагу на моєму "суб'єктивному" ставленні до предмета розмови. Адже описуючи цю землю, я пишу про власне тіло, свою здатність жити, ставити питання й шукати на них відповіді. Адже ще одна моя здатність - чути голоси мертвих. Тих, що лежать у цій землі й говорять до мене мовчазною мовою, можливо, навіть не рідного для них ландшафту, впливаючи своєю присутністю на моє письмо, здатність думати і говорити". 

Тож у своїй книжці авторка пише про кіно, твори мистецтва, літературні твори, образи, які розгортають перед читачами та читачками метафору Донбасу – місця, якого не існує, але яке наповнене іменами, птахами, рослинами, привидами минулих та теперішніх подій. Донбас, на який дивиться авторка – це ландшафт Донеччини та Луганщини зі своїми історіями, з мовою, яку іноді вдається почути, реконструювати, а іноді – лише натрапити на сліди подій та явищ, до яких більше немає доступу, доступ до яких завжди був ускладнений.

Мирослав Дочинець. Ангели й люди. Незвичайні історії про звичайних людей. – К.: Віхола, 2026

Автор цієї книжки нагадує нам про те, що у кожному місті, великому й маленькому, серед натовпу людей, великих і маленьких, можна випадково зустріти ангелів. Він не згадує про те, що – більше того – нам посилають їх, щоб перевірити нас "на вошивість". Тобто на наше ставлення до різного роду соціально відкинутих людей – п’яниць, безпритульних, жебраків. І хоч у своїй книжці "Ангели і люди" Мирослав Дочинець, змальовуючи строкату картину життя на Закарпатті, розповідає не про зовсім таку вже занедбану категорію людей, але суть залишається та сама. Як ми прореагуємо на зустріч з ними? Непитущий колекціонер пляшок і сліпий музикант-віртуоз. Обмивальниця, яка бачить душі померлих, в’язні концтаборів та арештанти. Аптекар і виноградарка. Дідусь, що створює меблі зі старих газет, й перша жінка-екстрасенс. Євреї, угорці, румуни, українці – ті, хто обирав залишатися на своїй землі попри все. Автор розповідає історії життя і смерті, кохання і зради, окупації та незалежності, у кожній з яких – якщо пощастить і не будемо "вошивими" – ми впізнаємо частинку себе. Або того, ким ми дуже просто в силу життєвих обставин можемо так само стати. 

"Двічі в житті я їв суп із пельменями, – згадує він. – Двічі в одній єврейській родині. Десь восени, здасться, 1983 року одна з обласних газет спішно відрядила мене за матеріалом. Наближався день в'язнів концентраційних таборів. Про них упівслова вже можна було писати в газетах. Отже, потрібен був нарис. "Прохідна" кандидатура знайшлася – передовик служби побуту, профспілковий активіст Яків Залман. У майстерні розмовляти він не хотів, повів мене додому – буквально через вулицю. За розмовою ми зіїли тоді дві миски смачного пельменного супу, розбавивши його пляшкою "Столичної". Мабуть, це було нормальним для єврея, який пережив таку життєву одіссею. Суп подавала стара мовчазна жінка з білим пухом на голові й вологими горіховими очима. На моє запитання, чи єврейську страву ми їмо, Яків відповів: "Ні, дружина – полька". "Ісак не валяй дурня їм потрібен Федотов", – могла сказати вона, як в аналогічній сцені у фільмі "Ад’ютант  його превосходительства". Але не сказала. "Вона трималася з вродженою гідністю. Навіть мовчала якось багатозначно, – згадує автор. – Так тримаються жінки, що в минулому знали собі ціну".

Д-р Суніта Са. Опір. Як сказати "ні" у світі, де вимагають "так". – К.: Наш Формат, 2026

Назва цієї книжки так само нагадує знайому ситуацію, але наразі "українську". Тобто мова про "вміння сказати "ні", коли від тебе вимагаються речі, противні твоїй гідності", про яке ще у 1930-х роках писала Олена Теліга у своїй статті "Партачі життя". Те саме у книжці докторки Суніти Са "Опір", в якій авторка так само запитує, скільки разів ви хотіли заперечити, відмовитися або сказати "ні", але натомість мовчали й пливли за течією? І в якій вона, спираючись на новаторські наукові дослідження, реальні історії та прості щоденні практики, показує, як обстоювати себе й інших – в особистому житті, на роботі, в суспільстві. Її висновок переконливий: усвідомлений опір – необхідна навичка, і її можна розвинути. "Зазвичай люди, коли чують слово "опір", думають про непокору, – зауважує вона. – Оксфордський словник англійської мови тлумачить дієслово defy як "відкрито і сміливо протистояти", а disobedience – як "відмову підкорятися" чи "дію всупереч наказам". 

Я не з тих, хто сперечається з Оксфордським словником. Усе ж таки я виросла в Британії. Але як соціологиня й психологиня вважаю це визначення завузьким". Тому з цією книжкою можна так само навчитися: бачити невидимі суспільні механізми покори, впливу та авторитету; готуватися до складних розмов; говорити "ні" без почуття провини; проходити через п’ять стадій спротиву; пояснювати дітям різницю між сліпою слухняністю та правильними вчинками; запускати "ефект доміно", надихаючи своєю сміливістю інших. "І саме тоді, коли напруження сягає піку, потреба чинити опір стає якнайгострішою, - завершує авторка. - Правда в тому, що коли ми розриваємося між спротивом і покорою, наш внутрішній опір до опору вказує на одне: щось дійсно не так. Але ні, не з нами, а із ситуацією".

Носсрат Пезешкіан. Якщо хочеш мати те, чого ніколи не мав, то зроби те, чого ніколи не робив. – К.: Видавництво Ростислава Бурлаки, 2026

У цій книжці автор знайомить нас з позитивною психотерапією – методом, що допомагає усвідомити власні внутрішні ресурси й навчитися використовувати їх для подолання життєвих труднощів. Тобто вмінню і бажанню опиратися їм, а не плисти за течією. Тож основна ідея книги Носсрата Пезешкіана "Якщо хочеш мати те, чого ніколи не мав, то зроби те, чого ніколи не робив" полягає в тому, що людина може змінити своє життя, якщо змінить свої реакції, звички та установки. І допомогти їй у цьому можуть життєві мудрості, історії, притчі, які з давніх-давен були своєрідною народною психотерапією. Мудрість Сходу, гумор Заходу, справжні історії пацієнтів і прості та цікаві пояснення автора допоможуть поглянути на певні ситуації по-новому, а отже, і наважитися зробити перший крок без звичної ноші минулого. 

Тож "якщо хочеш мати те, чого ніколи не мав" – для початку просто розгорни цю книгу, яка відривається притчею про мандрівника. "Він скинув ланцюги й жбурнув гарбуз у придорожню канаву, так що той розвалився. Він знову відчув, що йому стало легше. Але що далі він ішов, то більше поверталися його страждання. Селянин, що йшов із поля, здивовано подивився на мандрівника: "О чоловіче, ти несеш пісок у своєму заплічному мішку, але ж ти можеш побачити, що там вдалині є стільки піску, скільки ти ніколи не зможеш перенести. А який великий у тебе бурдюк із водою – ніби ти хочеш пройти через Велику Соляну пустелю Кевір. Поруч із тобою тече чиста річка, яка буде супроводжувати тебе упродовж всього довгого шляху!" "Дякую тобі, селянине, тепер я помітив, що тягну із собою!" Із цими словами мандрівник розірвав бурдюк, і затхла вода, що витекла з нього, зникла на шляху, а піском зі свого мішка він засипав вибоїну. Він оглянув себе з голови до ніг і побачив важкий жорновий камінь, що висів на його шиї, ї раптом зрозумів, що саме цей камінь ї змушував його ходити згорбленим. Звільнившись від своєї ноші, він продовжив подорож у вечірній прохолоді, шукаючи притулок для ночівлі". Саме таку мандрівку, вільну від штампів і стереотипів, пропонує автор цієї незвичної книги.