В понеділок Вадим Колесніченко вже вкотре згадав про принади федералізму. Леонід Кучма вже вкотре заявив про його небезпеку. На минулому тижні голос із Москви вже вкотре сказав про його неминучість.
Розмови про федералізацію України, які починаються щоразу, коли суспільство не може докричатись до влади, мені особисто нагадують не надто пристойний анекдот про двох джентльменів на рибалці. Той самий, де один впіймав русалку, помилувався й відпустив. А на здивоване «Але чому?..» відповів «Але як?!»
Одразу зазначу: йдеться насамперед про таку саму технологію маніпулювання електоратом та його консолідацію через підміну поняття та розкол суспільства, як у випадках із мовою, релігією, «фашизмом» і «антифашизмом», правами меншин тощо. Будьмо відвертими: якщо, приміром, перспективним з точки зору згуртування кількості виборців, більшої, ніж статистична похибка під час підрахунку голосів, буде питання заборони епіляції зони бікіні, то воно рано чи пізно постане.
Але уявім, хоч це й нелегко, що в розмовах про федералізацію немає маніпулятивної складової. І предметом обговорення є не що інше як створення федерації. Чи хтось із федералізаторів має відповідь, якою сукупністю ознак має характеризуватись Українська Федерація?
Почнемо з принципу будови. В загальному випадку федерації поділяються на договірні та конституційні. В їх основі лежать два діаметрально протилежні принципи – консолідація та руйнація. США й Німеччина – класичні, діаметрально протилежні приклади. В першому випадку федералізація була способом добровільного об'єднання заради виживання, в другому – вимушеного роз'єднання заради спокою сусідів. Яку модель і з якою метою пропонують нам? Відповідь стає очевидною, щойно почнеш задавати наступні питання.
Приміром, про яку федерацію має йтися – територіальну, національну чи мішану? Фактично, деякі ознаки останньої в Україні вже наявні – згадаймо про автономний статус Криму. Але чим обґрунтувати намагання поширити цю модель на всю державу? За винятком Півострова українці складають абсолютну або переважну більшість в усіх регіонах. Чи передбачено надання статусу суб’єктів федерації тим територіальним одиницям (нині – районам), де переважають меншини? І скільки тоді в нас буде таких утворень?
Та й узагалі, що собою мають являти суб'єкти федерації? Незалежно від причин виникнення такої форми державного утворення, її складові завжди створюються згідно з принципом історичності. Яку точку відліку брати? Чисто гіпотетично, найбільшою мірою підійшло б Високе середньовіччя, коли різні князівства, що складають нинішню Україну, насправді були самоврядними утвореннями, пов’язаними системою васальних зв’язків. Тож, з певною натяжкою цю модель можна вважати федеративною.
А якщо ще відновити монархічне правління кожним із суб’єктів – бодай виборне – то взагалі вийде взірцева держава на кшталт Малайзії чи ОАЕ. Федерація Українських Князівств – звучить! А головне, така модель забезпечить непохитність місцевих еліт незалежно від результату виборів, що і є однією з цілей промоторів цього проекту. Тобто, таки мається на увазі не федералізація, а феодалізація. Сюзерен править, знать служить, чернь забезпечує – і цей статус консервується на законодавчому рівні.
При тому місцева корона може цілком легально писати конституції, роздавати паспорти й посади «правильним людям». Не тільки зручно, але й забезпечує захист від усіляких протиправних дій на кшталт різнобарвних революцій. А ще – гарантує лояльність федеральному центру, допоки він не надто цікавиться оборудками удільних народних обранців.
Власне кажучи, ця схема вже давно й плідно працює в ряді суб’єктів одної сусідньої держави, і якби не це, її б можна було вважати унітарною та жорстко централізованою – попри зафіксований у назві статус. Імітація федералізму шляхом передачі певних адміністративних функцій та ознак автономії силою приєднаним провінціям узагалі є російським ноу-хау. Втім, це, вочевидь, не та схема, впровадження якої лобіює Москва в Україні.
До речі, ще одне питання: чи буде ця уявна федерація м’якою, чи жорсткою? Тобто, чи буде передбачати федеральне законодавство можливість виходу суб’єктів зі складу держави і на яких умовах? До речі, навіть у так званих м’яких федераціях, на кшталт СРСР чи США процедура виходу або не прописана, або так заплутана, що зводить нанівець саму можливість сецесії. Згадати хоча б прецедент Техасу. Чи буде враховано цей досвід? Просто цікаво – стільки всього наговорено, а такий важливий нюанс весь час оминається. Від нас щось приховують чи просто настільки серйозно не думають?
Дотичне питання: в жодній з федеративних моделей учасники не можуть бути суб’єктами міжнародних відносин і тим більше укладати угоди, що суперечать інтересам центру. Чи буде Україна першою? Так, щоб мати змогу інтегруватись і в ЄС, і в МС на наявних умовах?
І наостанок кілька слів про підміну понять. Коли той-таки Колесніченко каже про децентралізацію бюджету й владних повноважень та передачу їх на місця, наближення влади до населення та зниження цінності повноважень президента та депутата ВР, він мовчить про те, що всього цього можна досягти, не чіпаючи Конституції. Достатньо провести звичайну адміністративно-територіальну реформу, як це зробили цілком унітарні Чехія та Польща. Однак скакати на конику федералізму набагато вигідніше.