Лукашенко злякався, що уламки Росії поховають його і мріє про долю Піночета

Впродовж чотиригодинного спічу Лукашенко натякнув, що „п’ята колона” з ображених російськомовних в Білорусі „не пройде” – і тому, що він сам вважає російську своєю, і тому, що надто вже ображеними засиллям білоруського мовного шовінізму громадянами займеться КДБ. Лукашенко заявив, що готовий сам, зі зброєю в руках захищати білоруську незалежність – і тут йому можна вірити. Він навіть натякнув українській владі, що якби та вважала Крим „своїм” – то не здала б його без бою. Він навіть чітко висловився проти федералізації України.

Таким чином, білоруський президент дав можливість зрозуміти всім і кожному, що він реально боїться „кримського сценарію” в своїй країні – і не вірить, що його народ стане плече до плеча на захист свого „бацьки” від російських окупантів. Якщо ті раптом прийдуть.

Водночас Лукашенко нагадав, що Білорусія завжди була і є „з Росією”, а „якщо постане питання, завжди буде з Росією”.

У такий спосіб білоруський президент дав зрозуміти, що він готовий і далі підтримувати зовнішньополітичний курс Росії – все впирається лиш в ціну отого самого „питання”.

Тільки наївний міг би припустити, що така внутрішня суперечливість вчорашньої промови є результатом плутаного мислення втомленого від влади деспота. Просто білоруський „пожиттєвий” президент опинився в непростій ситуації.

З одного боку, є Росія, якій потрібна Білорусь – але, бажано, без Лукашенка. На крайній випадок, підійде звичайно і Лукашенко, повноваження якого раз на три-чотири роки будуть підтверджувати в Кремлі. Або не підтверджувати. Бажано також отримати Білорусь без якихось твердих обіцянок щось інвестувати в білоруську економіку. А в ідеалі – приєднати Білорусь до РФ окремими областями. Проти подібних варіантів білоруський президенті справді готовий битись зі зброєю в руках.

З іншого боку, є Європа – якій потрібна відносно адекватна країна на передньому краї „санітарного кордону” з Росією. При тому країна повинна хоча б позірно поділяти європейські цінності – себто правозахисників не любити, але й не саджати, опозиційні газети намагатись закрити через відкритий судовий процес, а не вечірній візит КДБ, і т.д. Себто, по великому рахунку, теж без Лукашенка.

А ще – є білоруський народ, який дедалі більше втомлюється від „стабільності”, поєднаної з зубожінням, і якому наступного року треба знову робити вигляд, що він добровільно і майже одноголосно обрав Лукашенка на посаду президента. І якщо народу не захочеться робити це зовсім вже добровільно, то до його послуг теж будуть два вище перелічені варіанти – або вдатись до відкритого протесту з надією на європейську підтримку, або захопити пару-трійку обласних адміністрацій – і попросити невідомого експортера про поставку партії „зелених чоловічків”.

І для того, щоби подібна прикрість не трапилась, потрібно забезпечити народу хоча б якийсь мінімум добробуту – і тут все знову впирається в можливість домовитись із західними чи східними партнерами про ту чи іншу форму фінансової допомоги.

В подібних переговорах Лукашенко готовий йти на майже будь-які поступки – засуджувати окупацію Криму, визнавати незалежність Слов’янська, чи домальовувати золоті зірочки довкола національного герба.

Біда тільки в тому, що у східного партнера, здається, закінчились кошти для закупки крупних партій ненадійних геополітичних союзників. Допомога останнім часом надається головно зеленими чоловічками – а на це білоруський президент явно не згоден.

І подібна ситуація відкриває новий горизонт можливостей перед європейською та американською дипломатією. Безумовно, поки Лукашенко при владі – розгулу демократії в Білоруі не трапиться. Але значна лібералізація режиму, ринкові реформи та відмова від підтримки російського зовнішньополітичого курсу в обмін на фінансову допомогу та гарантії легального імунітету ( з додатком, ймовірно, якоїсь високої але парадної посади „батька нації”) – це те, на що білоруський президент міг би, після належних дискусій, і погодитись. Тобто Лукашенко цілком може прийняти сценарій відхода від влади, який застосував у Чілі Августо Піночет. Який був набагато кривавішим диктатором, ніж Лукашенко, який нещодавно, до речі, натякнув, що він і не диктатор ніякий. А от Путін, пожартував Лукашенко, справді останній диктатор. Бо інших варіантів у Лукашенка, здається, що не день, то менше. Питання лиш в тому, наскільки теза про „курс на ізоляцію Росії” в американській дипломатії була серйозною, і яку ціну готовий заплатити за це західний світ.