Європерспектива України: Між неможливістю та неминучістю

Дискусії з жанру „Європа ми чи ні” супроводжують українців від моменту здобуття незалежності. Межі „вільного західного світу” малюються то по лінії Уральських гір, то по східному (а часом – і західному) кордону Польщі. В якості аргументів застосовується рішуче будь-що – опуси Гумільова, історичні нотатки Боплана, порівняння рівня грамотності станом на кінець сімнадцятого століття і що завгодно іще – в залежності від рівня фантазії автора.

При тому видається само собою зрозумілим, що доведення ефемерних історичних зв’язків України та Європи автоматично дає нам якісь права стосовно вступу до співдружності європейських держав сьогодні. І навпаки – відсутність подібних зв’язків і заангажованість у російській геополітичній реальності таких прав нас геть-чисто позбавляє.

Ситуацію поглиблює й інформаційно-пропагандистська машина сусідньої держави. Добре ретрансльовану тезу на кшталт „на Западе вы никому не нужны, вы для них чужие” ми чуємо не тільки від яскраво виражених „кисельовців”, але й від цілком адекватних, здавалось би, росіян – в багатьох випадках йдеться не про спробу пропаганди, а про щиру позицію росіян-лібералів, які по-перше, не вірять в існування українців - для них це дещо європеїзовані росіяни, а, по-друге, ці ліберали, розуміючи, що Росії Європа аж ніяк не світить, шукають братів по нещастю.

Останнім часом до хору подібних аргументів додається іще один, на перший погляд, цілком виважений: „ Якщо нас не хотіли в Європі в часи миру і стабільності, то хто захоче мати до справи з країною, в якій іде війна?”

При тому у жарі подібних дискусій якось губиться той факт, що на рішення стосовно прийому України до ЄС (чи відмови у такому прийомі) історична спорідненість з поляками, співучість мови чи процент російськомовних у Подільському районі міста Києва впливає мало.

Політичні рішення Євросоюзу – як і будь-якої іншої адекватної держави чи наддержавного утворення – приймаються виходячи не з історичних передумов чи емоційних імперативів, а базуючись на чисто прагматичному розрахунку. Який, до речі, буває ще й коректним – або хибним.

Яскравим зразком прагматичного розрахунку євробюрократів є Сербія – регіон нестабільності, союзник і „православний брат” Росії, агресор – стосовно своїх сусідів і жертва натівської агресії за сумісництвом. Потенційно – джерело перманентної нестабільності як на Балканах, так і у всій Південній Європі.

Якщо коротко – в 1999 році НАТО бомбардувало територію Сербії, використовуючи ресурси і збройні сили чи не половини членів ЄС. В 2000 році режим Мілошевича впав.

В 2003 році Європейський союз підтвердив Сербію як потенційного кандидата на членство.

В 2009 році серби отримали безвізовий режим для короткотермінових поїздок в ЄС, а Сербія подала офіційну заявку на членство. В 2012 році вона стала офіційним кандидатом на вступ до ЄС.

В 2013 році була підписана угода між Сербією і ЄС про стабілізацію і асоціацію, і Євросоюз почав переговори про вступ Сербії. Не треба бути пророком, щоб припустити, що в найближчі 3-5 років Сербія стане членом ЄС. Нагадаємо, до цього моменту не пройде ще й 20 років від моменту, коли німецькі та французькі літаки бомбардували Бєлград.

Хорватія, яка здобула незалежність фактично разом із нами – в 1991 році, після чого впродовж 5 років вела криваву війну за незалежність і цілісність хорватської держави проти агресії сербських екстремістів у Хорватії, підтриманих сербами із Югославської народної армії (нічого не нагадує?) стала членом ЄС в 2013 році.

Незалежна з 3 червня 2006 року Чорногорія – яка, до речі, в 1991-1995 воювала разом з кандидатом на вступ до ЄС Сербією проти нинішнього члена ЄС Хорватії, з 17 грудня 2010 року є офіційним кандидатом на вступ до Євросоюзу.

Насправді, нерідко виникає враження, що саме нестабільні, схильні до відкритого конфлікту регіони отримують можливість вступу до ЄС в особливому, пришвидшеному порядку.

Врешті, що там враження – єврокомісар з питань розширення Штефан Фюле цілком відкрито говорить заледве не в кожному своєму виступі, що розширення – це найсильніша зброя ЄС. Яку, додамо від себе, Євросоюз використовує для подолання достатньо серйозних викликів – нестабільності на власних кордонах.  Тому обпалені війною Балкани отримали вельми зриму європерспективу – яку далеко стабільніші сусіди здобували довше й важче.

Ми мали багато років стабільності за президенства Леонід Кучми – і ніхто особливо не хотів дивитись у наш бік. Натомість зараз розмови про перспективу членства – хай не надто сміливі й не надто конкретні – поновились.

Безумовно, зараз ЄС перебуває у помітній кризі – і, порівняно з початком двотисячних, скупіший на обіцянки та справи. Звичайно, на останніх виборах до Європарламенту до влади дорвалось чимало євроскептиків.

Але реальна політика – штука циклічна. Сьогоднішня криза не перша і не остання в історії ЄС, а купка маргіналів – навіть достатньо велика – не змінить політики ні Європарламенту, ні Єврокомісії. І рано чи пізно настане момент, коли, оклигавши від економічних негараздів, ЄС знову погодиться на розширення.

Натомість, критично важливим є до того часу забезпечити другий компонент успішної європейської інтеграції – бажання і готовність здійснювати цей процес з боку українського уряду. Готовність виконувати вимоги європейської бюрократії, навіть якщо це зашкодить інтересам пари-трійки дружніх підприємств, шоколадки стануть неконкурентними, а вміст начинок в цукерках доведеться привести у відповідність з параграфами європейських технічних вимог.