Лукашенко боїться не Майдану, а "донбаського сценарію" в Білорусі

На перший погляд, поправки нижньої палати білоруського парламенту до закону про воєнний стан, які передбачають, що він може бути введений не тільки при виникненні воєнної загрози, а й у випадку «посягань на конституційний лад Білорусії», і справді виглядають як страх перед внутрішніми заворушеннями.

Закон дозволяє військовим без зайвих роздумів застосовувати зброю при придушенні «групових порушень громадського порядку». Закон також вводить заборону на діяльність на час військового стану будь-яких ЗМІ, крім тих, вихід яких дозволений спеціальною постановою уряду. Сумніватись, звідки взялась ця ініціатива білоруських парламентарів, ясна річ, не доводиться.

Проте стверджувати, що президент Білорусі пішов на чергове „закручування гайок”, ризикуючи знов зіпсувати стосунки з ЄС, які тільки-но трохи потепліли, виключно зі страху перед примарою Майдану, виглядає не надто логічно.

Хоч би тому, що жодних серйозних індикаторів готовності населення Білорусі масово вийти на свій Майдан на даний час не існує.

Не зважаючи на невисокий рівень підтримки політики Лукашенка (який коливається між 30 і 40 відсотками – в залежності від особливостей моменту), кількість тих, хто вважає себе в опозиції до чинної білоруської влади теж загалом невелика – менше 20 відсотків. Природно, що прийняти участь у прямих антиурядових акціях готові і зовсім нечисельні сміливці. Опозиційним партіям – які й самі не надто страждають від зайвого радикалізму – довіряють близько 15 відсотків білорусів, при тому на цей невисокий показник падіння рейтингу Лукашенка теж не впливає.

То ж чого боїться президент Білорусі, даючи повноваження військам на узаконену стрілянину без зайвих роздумів? Власне цього ні Лукашенко, ні його чиновники і не приховують, прямо стверджуючи, що закон, який загалом готувався давно, підштовхнули події в Україні. Тільки складається враження, що на увазі вони має не тільки, а може – й не стільки Революцію Гідності, як події в Криму і на Донбасі.

„П’ята колона” з ображених російськомовних в Білорусі „не пройде” – і тому, що Лукашенко сам вважає російську своєю, і тому, що надто вже ображеними засиллям білоруського мовного шовінізму громадянами займеться КДБ. А білоруський президент  готовий „сам, зі зброєю в руках захищати білоруську незалежність” – це з виступу Лукашенко перед парламентом.

Білоруська державність непорушна, а розмови про входження до складу якоїсь іншої держави – неприйнятні – заявляє Лукашенко у Свято-Духовому кафедральному соборі в Мінську.

„Ніяких збройних сил ні НАТО, ні Росії, ні Польщі на наших територіях розгорнуто не може бути”, - уточнює президент Білорусі свою геополітичну позицію.

Ці – та багато інших подібних фраз Лукашенка наштовхують на думку про те, що загроза російського втручання у білоруські справи за українським сценарієм, справді  існує – чи то в реальності, чи, принаймні, в уяві президента.

Більше того, сумний досвід російських „соціальних експериментів” у президента Лукашенка вже був. Вибори 2010 року, які Лукашенко, впевнений у перемозі, намагався провести „трошки демократичніше” за попередні. Навзамін він хотів отримати обіцяні ЄС торгівельні послаблення та преференції. При рівні підтримки у 60-70 відносно чесних відсотків і опозицією, розділеною між півдесятком лідерів – він міг собі це дозволити. Проте порушення на місцях, ясна річ, були. І опозиція – за деякими даними, не без російської поради та обіцянки про підтримку – почала акції протесту. Міліція, як то водиться, почала опозицію бити та саджати. Надії на європейські гроші зів’яли, як картопляний цвіт під серпневим сонцем, а Лукашенко лише підтвердив свою репутацію диктатора.

Проте зараз, коли Кремль пішов ва-банк і махнув рукою не тільки на міжнародні угоди, але й на здоровий глузд, мова може йти вже не про економічні преференції чи зіпсутий імідж, а про саме існування держави Білорусь. Патріотом якої – хай навіть дуже специфічним – Олександр Лукашенко, безумовно, є. І думка про те, що хтось може спробувати відрізати шмат його законної власності – якою він вважає Білорусь – підштовхує його до найкрутіших мір.