Вже більше як чверть віку українці живуть в стані перманентних реформ. Почалося все так давно, що пересічний громадянин України вже давно забув, з чого все починалося.
Між тим, почалося з доволі простих, можна сказати прозаїчних речей, а саме з того, що люди в тодішній Українській Радянській Соціалістичній Республіці (яка в свою чергу входила до Союзу Радянських Соціалістичних Республік), втратили мотивацію до праці.
Це й не дивно. Оскільки доходи жорстко контролювалися державою і були приблизно однакові, тому особливо надриватися на роботі сенсу не було ніякогісінького, тим паче, що й купити щось на кровно напрацьовані рублі було вкрай складно. В чергах на автомобіль чи кооперативну квартиру радянські українці стояли десятиріччями. І це не було секретом ні за кордоном, ні тим паче в СССР. «Пускай работает железная пила, не для работы меня мама родила», - цитує приповідку радянських часів російський реформатор Анатолій Чубайс.
Це, так би мовити, спрощений підхід. По «науковому» про ситуацію писала в 1983 році соціолог Тетяна Заславська, підготувавши для радянського керівництва доповідь «Про вдосконалення соціалістичних виробничих відносин та завданнях економічної соціології». Відкрито її не публікували, але керівництво партії та уряду ознайомилося. Висновок був убивчий: при соціалізмі люди працювати не хочуть. І не будуть. Не допомагає навіть тюремний строк за «дармоїдство» (тунеядство). Тим паче, варто розуміти, що «ходити на роботу» і власне працювати, це дві великі різниці.
Радянські люди з чистою совістю вступали на якусь посаду, отримували зарплату і використовували на повну всі можливості, які тільки надавала «робота» для перерозподілу матеріальних ресурсів на свою користь. Інакше кажучи, тягли додому все що тільки було можливо.
Сучасний російський соціолог Симон Кордонський в своїй книзі «Ринки влади (адміністративні ринки СРСР і Росії)» цілком слушно зауважує, що злодійство в найрізноманітніших формах це взагалі основна форма діяльності радянських людей.
Просто так вийти і сказати людям, мовляв вибачайте, соціалістичний експеримент не вдався, комунізму не буде, керівництву СРСР було якось не з руки. Як і заповідав засновник СРСР Володимир Лєнін вирішили піти іншим шляхом і почати «перестройку», або якщо говорити сучасною мовою, реформи. Проте, як писав ще 150 з гаком років тому французький політик і реформатор Алексіс де Токвіль: найнебезпечніший момент для поганого режиму – коли він починає реформуватися.
Так і сталося. На додачу до загального неробства, злодійства і п’янства, в 1985 році обвалилися ціни на нафту і в 1991 році Радянського Союзу вже не стало.
Україна стала незалежною. Проте проблем від цього менше не стало. Більше того, на додачу до всіх попередніх тепер довелося, ще й самим думати і що найстрашніше, ухвалювати рішення.
Як годиться, українці підійшли до справи зважено і обережно. Поляки, угорці, чехи, литовці, естонці та латиші в 1990 році повернулися і рушили до капіталізму відкрито заявивши, що:
В Україні спочатку вирішили поспостерігати. Трохи згодом надумали зробити по іншому. Як говорив перший президент України Леонід Кравчук – пройти між крапельками. Так, з одного боку було задекларовано, що економіка у нас буде багатоукладна (себто суміш соціалізму і капіталізму), але від підтримки державних підприємств ніхто відмовлятися не збирався. Рівність перед законом начебто була задекларована, але попри зберігся і розвинувся колосальний інститут пільг. Більше того, до підтримки бідних ці пільги мали тільки опосередковане відношення. Навпаки, в Україні, як і раніше в СРСР чим вищий соціальний статус людини, тим більше в неї прав на найрізноманітніші пільги.
Про лібералізацію цін в Україні також поговорили. Уряд прем’єра Леоніда Кучми видав цілу низку декретів, здавалося справа піде, але за який час вирішили, що повна свобода це занадто і держава збереже контроль над цінами. Зокрема на продовольство, зокрема, на хліб, нафтопродукти і звичайно на тарифи в житлово-комунальній сфері. Знову таки, все під гаслами «соціальної справедливості» і допомоги малозабезпеченим.
З приватизацію підприємств, теж вийшло не зовсім добре. Якщо в Східній Європі приватизація проходила або за гроші, або контрольний пакет передавався керівництву підприємства і в нього з’являлася мотивація, щоб завод чи фабрика працювали і розвивалися, то в Україні зробили по іншому. Все поділили порівну. Всім роздали приватизаційні ваучери. Як наслідок, директор крав на рівних з трудящими і особливо не займав собі голову перспективами чи інвестиціями, а тим паче пошуком нових ринків чи розвитком технологій. Трударі, в свою чергу, або швиденько розпродали ваучери, або поклали їх кудись на полицю і забули куди саме. Виявилося, що без акту купівлі-продажу ефективний власник не з’являється в принципі.
Господарську самостійність в Україні теж зрозуміли по своєму. Якщо в Східній Європі всім очевидно, що це право і на прибутки, і на ризики підприємництва, інакше кажучи, можна заробити, а можна і збанкрутувати, то українці зрозуміли, що це право тільки на прибутки, які повинні йти на заробітну плату, а інвестиції мусять надходити з державного бюджету.
Після кількарічних експериментів стало очевидно, що схема не працює.
Чи треба говорити, що і з приватизацією квартир в українців вийшло не добре? Так склалося, що коли в Східній Європі та Балтії громадяни викупили свої частки в будинках за гроші і відразу організували кооперативи для управління ними, то українцям квартири просто роздали. Безоплатно. Безумовно, що українці скористалися шансом. Як і з підприємствами вийшло так, що всі прибутки від права власності на квартиру українці вважають своїми, а видатки на утримання будинків, капітальний ремонт і розвиток інфраструктури, на їх думку має нести держава. Треба визнати, що це дуже логічна схема, єдина біда якої, що вона не працює.
Справедливості заради, варто відзначити, що вина за такий стан речей лежить не тільки комуністах та прихильниках радянської влади, на жаль патріотичні рухівці і навіть ультра націоналісти в 90-ті роки були переконані, що все в економіці має забезпечити і регулювати держава. Різниця між патріотами і комуністами полягала лише в їх ставленні до наших колишніх партнерів, росіян. Патріоти були переконані, що треба йти в Європу, бо там добре, а комуністи вважали, що в Росії краще, бо в неї більше нафти і можна завжди щось нажебрати.
Як не прикро, а доводиться визнати, що в Україні в 1990 –х роках не знайшлося такого відкритого ворога соціалістичної системи господарювання як Лєшек Бальцерович в Польщі. Українські економісти, продовжували шукати шляху між соціалізмом і капіталізмом, більше того, навіть щось знаходили, але внаслідок цих знахідок економіка країни ніяк не хотіла рости, а навпаки тільки падала.
Більше того, навіть якби хтось на зразок Лєшека Бальцеровича з’явився в тодішній Україні, то сумнівно, чи його пропозиції щодо розбудови капіталізму знайшли б підтримку серед еліти, а тим паче серед широких мас трудящих. В цьому сенсі ті ж поляки, чи литовці мали фору перед Україною. Соціалістичне врядування в Східній Європі і країнах Балтії тривало удвічі менше ніж в Україні, всього лише 40 років. В тій же Польщі чи Угорщині ніколи не було проведено тотальної колективізації і зберігалась приватна власність на землю.
Окрім того, якщо в поляків і угорців, як мінімум з 1918 року був власний уряд (хоча й залежний від комуністичної Росії, але свій), то в Україні про самостійне ухвалення рішень говорити не доводилося. Виробилася звичка чекати сигналу з Москви. Коли він зник, то відразу виникло питання, а що ж його з біса робити? Як образно говорив прем’єр Леонід Кучма з трибуни Верховної Ради: скажіть, що вам побудувати і я збудую. Біда в тому, що не було кому сказати, бо так склалося, що ніхто не знав чого хоче (на відміну від тих же поляків чи литовців).
Спроби реформ, в Східній Європі, також почалися раніше. Так званий «третій шлях» між соціалізмом і капіталізмом, чехи, поляки і угорці шукали ще в 1960-х роках і на початку 1990-х для було очевидно (для поляків це вже остаточно), що соціалізм не працює, що держава може гарантувати правила, справедливий суд, захистити власність і допомогти найбіднішим, а ефективно облаштувати економіку не зможе. В Україні вирішили продовжити пошуки «третього шляху» самостійно.
Як наслідок, якщо в Східній Європі перехідний період завершився вже в 1994-1995 році, а Польща з 1991 року почала економічне зростання, то в Україні розмови про економіку «перехідного періоду» не втратили популярності до сьогодні, а зростання економіки країна не бачили до 2000 року. Проте тоді Україна нарешті скористалася шансом.
Далі буде