Традиційно українці люблять пов’язувати сподівання на краще життя не стільки з власними трудовими звершеннями, скільки з черговими виборами. Хоча для цього немає ані найменших підстав вони і нині, і 16 років тому, були переконані, що від саме результатів виборів буде залежати якість життя.
Тим не менше, за чотири роки (1994-1990) обрана за мажоритарною системою Верховна Рада підійшла з серйозними здобутками. Незважаючи на труднощі і суперечки, в 1996 році таки була прийнята Конституція. В сусідній Росії цього зробити не вдалося. Президенту Борису Єльцину довелося розстріляти парламент з танків, щоб запровадити нову Конституцію. Тоді українці цілком виправдано гордилися, що у нашій країні нічого подібного не було. Парламент був непідконтрольний президенту, але разом з тим, здатний знаходити компромісні, раціональні рішення. Те, що Верховна Рада, яка складалася виключно з депутатів мажоритарників, була занадто норовлива і самостійна, не подобалося не тільки президенту і уряду, але й партійним лідерам у самому парламенті. Всі вони напружено шукали рішення, як змінити ситуацію. І знайшли…
Як тоді водилося підказали (чи точніше – показали) росіяни. Ще з 1993 року вони запровадили нову систему виборів до Державної думи: одна половина депутатів обиралася за списками політичних партій, інша, на мажоритарних округах. Було встановлено 5% прохідний бар’єр, ті партії, що набирали менше, залишалися за бортом. Списки на вибори та кандидатів висували вже не пересічні росіяни, а виключно керівники партій. Окрім того, округи «виростали» за розміром як мінімум вдвічі і перемогти без підтримки партійної організаційної машини або величезних капіталовкладень стало просто неможливо. Більше того, депутати, що опинялися в парламенті за списками, були набагато більш зговірливі і поступливі партійним босам ніж ті, хто самостійно перемагав на окрузі. Якщо раніше з мажоритарниками потрібно було домовлятися з кожним окремо, то зі списочниками, все почав вирішувати лідер. Дуже швидко дійшло до того, що депутати здають картки старшому по-групі і навіть голосувати самому не треба. В свою чергу це відкривало шлях до бездумного штампування законів, апогей якого українці могли спостерігати 16 січня цього року, коли депутати за помахом руки Михайла Чечетова голосували за диктаторські закони Віктора Януковича.
Конституційна ніч: 28 червня 1996 року Верховна Рада готується голосувати за Конституцію; Конституцію прийнято – депутати святкують, Михайло Сирота на руках колег; Голова ВР Олександр Мороз, президент Леонід Кучма, прем’єр-міністр Павло Лазаренко
Проте організованість і дисципліна надзвичайно сподобалися тодішнім українським партійним діячам, зокрема спікеру Верховної Ради соціалісту Олександру Морозу, лідеру Компартії Петру Симоненку і лідеру Народного Руху України В’ячеславу Чорноволу. Їх усіх, попри ідеологічні розбіжності втомлювала депутатська анархія. Це ж просто жах, 450 людей і кожен має себе за дуже розумного!
Як наслідок лідери найбільших партій антагоністів - КПУ і НРУ зійшлися на тому, що треба переходити до пропорційної системи і обирати депутатів від партій, мовляв всім від цього буде краще.
Адже, на їхню думку, партії набагато відповідальніші, окрім того народу буде простіше робити вибір між партіями, ніж розбиратися з мажоритарниками. І хоча діюче на той момент законодавство містило пряму заборону на зміну виборчого закону за рік до виборів, бажання партійних лідерів отримати додаткові важелі на депутатів, а також на виконавчу владу, призвело до того, що законопроект таки протягли через парламент, хоча до дня голосування залишалося всього шість місяців. Щоправда на повністю пропорційну систему не погодився президент Леонід Кучма і кілька разів ветував закон. Але партійні лідери таки проштовхнули «соломонове» рішення запровадити змішану систему і обирати 225 депутатів від округів і 225 за списками партій.
Президент Росії Борис Єльцин оголошує указ про розпуск з’їзду народних депутатів Росії, 1993 рік; Вірні Єльцину військові з танків розстріляли будинок свого парламенту; Комуністи найкрупніша фракція Держдуми але нездатна сформувати уряд – результати реформи виборчої реформи по-російськи
24 вересня 1997 року справу було зроблено. На підтримку змішаної, пропорційно-мажоритарної системи виступили лідери фракцій «Єдність» Павло Лазаренко і «Соціально-ринковий вибір» Євген Марчук. Вони підтримали лідера соціалістів, спікера парламенту Олександра Мороза, а також позицію Руху і КПУ, щодо необхідності посилення партій. Вони повірили в успіх партійних списків, які вони очолять і переконали свої франції та тих хто сумнівався проголосувати «за». В результаті всього 230-ма голосами було змінено виборчу систему.
Пропозиції депутата Михайла Сироти, здійснити перехід до пропорційної системи через один виборчий цикл, щоб мати час нормально підготуватися залишилися без уваги.
Противники «списочної» системи на чолі з депутатом Вадимом Гетьманом звернулися до Конституційного суду, щоб відстояти право українців безпосередньо обирати депутатів. В 1998 році Конституційний суд розглянув справу і вирішив, що права українців і так достатньо захищені. Проте, з особливою думкою виступив суддя Микола Савенко, котрий відзначив, що відповідно до статті 76 Конституції всі 450 депутатів обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.
«Пряме виборче право означає, що всі народні депутати України обираються громадянами безпосередньо і особисто», - заявив суддя ще в 1998 році. Більше того він був переконаний, що встановлений порядок голосування в багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі позбавляє громадян права формувати списки кандидатів в депутати шляхом подання голосу за того чи іншого депутата. Себто, інакше кажучи, громадяни не можуть самі встановити черговість депутатів у списку, а вимушені підтримувати список в цілому, голосуючи або не голосуючи за все що пропонується керівництвом партії чи блоку, а це на думку судді Конституційного суду Миколи Савенка, робило вибори «непрямими», і відповідно, такими що протирічать Конституції. Проте решта суддів Конституційного суду до аргументів Савенка не прислухалися, мовляв нічого страшного не станеться, якщо партійне начальство за українців розподілить кому на якому місці стояти у списку, а кого взагалі у список брати не варто.
Українські борці за партійну систему виборів: голова ВР Олександр Мороз; лідер НРУ В’ячеслав Чорновіл; лідер КПУ Петро Симоненко; лідер фракції «Соціально-ринковий вибір» Євген Марчук; лідер фракції «Єдність» Павло Лазаренко
Відзначимо, що в 2011 році у Великій Британії лідери політичних партій спробували замінити найстарішу в світі мажоритарну систему виборів у своїй країні на пропорційну, але в англійців такі принципові речі виносяться на референдум. І вони сказали «ні» - 67% громадян проголосувало за те щоб самим визначати, хто буде представляти їх у парламенті.
При бажанні, можна й навіть побитися об заклад, що ні за яку гречку, чи будь які інші продуктові набори українці не відмовилися б від свого права визначати кому бути в парламенті, а кому ні. Проте, тодішня українська еліта провернула справу таким чином, що українців (на відміну від англійців) ніхто і не спитав, в який спосіб вони хотіли б обирати депутатів.
Не так сталося як гадалося
Здавалося з прийняттям нового закону партії отримають більше важелів впливу на Кабмін, політика стане більш раціональною та продуманою, але вже на виборах виявилося, що не все так просто. Головні претензії як водиться, були до мажоритарної складової.
«Якщо в 1994 році за мажоритарними округами обиралися перші народні депутати незалежної України, в основному в парламент проходили авторитетні, порівняно небагаті але відомі на окрузі люди, і як правило результати виборів визначалися не обсягами фінансування, а роботою з виборцями, то починаючи з 1998 року, коли частково була запроваджена система виборів за партійними списками і особливо з 2006 року, коли вибори почали проводитися тільки за списками політичних партій, лідери отримали можливість продавати місця в списках, дуже швидко український парламент перетворився на парламент мільйонерів», - вважає депутат І та ІІ скликань Віктор Суслов.
Противники пропорційки: депутат Вадим Гетьман; депутат Віктор Суслов; суддя Конституційного Суду Микола Савенко
Уже безпосередньо під час виборів 98-го року закон довелося правити, оскільки депутати так захопилися перспективами пропорційної системи, що геть забули про можливості фальсифікацій. З іншого боку, вони могли про них і не одразу здогадатися, оскільки відверті маніпуляції і фальшування виборів не були проблемою на виборах ні в 1990-му, ні в 1994-му році. Тоді головною проблемою було щоб прийшло 50% зареєстрованих виборців і потреба отримати половину голосів тих хто прийде.
Це було непросто, але сенс у цьому був. Така система дозволяла відсікати радикалів, адже треба було отримати половину голосів мешканців округу, відповідно треба було слідкувати за тим що говориш і як, і невелика але організована група прихильників, ще не могла гарантувати перемогу. Зате з новим законом все змінилося. Тепер достатньо було набрати 15-20% голосів і перемога в кишені. Щоправда з’явилася інша напасть: фальсифікації, технічні кандидати, маніпуляції з підрахунком голосів. І чи не найголовніше за прикладом росіян, в українському законі скрупульозно розписали, що можна і чого не можна робити кандидатам на виборах. Задумано це було для того, що ускладнити життя конкурентам, а натомість виконавча влада отримала можливість знайти якусь невідповідність закону і через суд зняти потрібного кандидата з виборів. Благо зачіпку знайти було нескладно.
З партійними списками теж вийшло не все добре. Мало того, що їх віддали на відкуп партійному начальству, яке знову, як в радянські часи, могло з насолодою розставляти кандидатів в списку на прохідні і непрохідні місця, так ще й сама наявність списку створила можливість застосування так званого «адміністративного ресурсу», або інакше кажучи створення переваг за рахунок самого факту перебування при владі. Навіть не допускаючи порушень, можна набагато простіше вирішувати будь які питання, які стосуються ведення кампанії, зокрема, приміщення, техніка і т.д. Це вже не кажучи про лояльність правоохоронних органів.
Бізнесмени в парламенті: Олександр Ржавський; Віктор Пінчук; Андрій Хмельницький
Окрім того, поява партійних списків створювала можливість для організованого голосування в масштабах країни громадян, які перебувають в повній залежності від держави. Зокрема, в’язні, психічно хворі, а окрім того, пересічні працівники бюджетної сфери, котрі не тільки голосують, але й організовують процес голосування і підрахунку голосів.
На додачу, вже після виборів виявилося, що депутати обрані за списками, а також представники бізнесу як вклали в виборчу кампанію на окрузі значні кошти вже будучи в парламенті набагато легше знаходять спільну мову з представниками виконавчої влади і при наявності грошей і певних організаційних можливостей, можна запросто переформатувати більшість в парламенті, навіть через два роки після парламентських виборів, що продемонстрував Віктор Медведчук взимку 2000-го року, коли при підтримці Адміністрації президента та Народного Руху і інших депутатів-патріотів організував так звану «оксамитову революцію» в результаті якої комуністи та соціалісти були усунуті від керівництва парламентом. Коли лідери парламентських партій Верховної Ради попереднього скликання запроваджували пропорційну систему таке і голову не могло нікому прийти.
Чого вимагали
Вибори 1998 року пройшли в традиційній для України манері тотальної критики виконавчої влади і обіцянок вирішити всі проблеми обивателя в випадку успішного завершення виборчої кампанії і обрання до парламенту.
Програми як завжди були декларативні і вкрай неконкретні. Всі закликали боротися зі злочинністю,з розкраданням державної власності, вперше Народний рух висунув гасло «Бандитам – тюрми!», проте тоді воно не здобуло аж такої широкої підтримки. Виборцям пропонувалися на вибір різноманітні версії соціалізму від м’якого і проєвропейського в рухівськогому варіанті, до твердого радянського зразка в виконанні Компартії. Більше того, Прогресивні соціалісти Наталії Вітренко обіцяли не просто відновити радянський лад зразка пізнього Леоніда Брежнєва, а повернутися кудись набагато глибше в революційне минуле. Вітренко обіцяла всім лібералам і прихильникам ринкової економіки з уряду місце на уранових рудниках в Жовтих водах. Принциповим питанням, знову таки традиційно, залишалося ставлення до Росії – націонал демократи були не проти співробітництва але на засадах міжнародного права, натомість комуністи і прогресивні соціалісти марили відродженням СССР. Як мінімум у форматі трьох слов’янських республік. Проте, як і їхні попередники депутати третього скликання особливо не переймалися тим, що обіцяли на виборах, концентруючись то на боротьбі проти президента, то на його підтримці, а в перервах приймаючи закони.
Михайло Рябець, голова Центральної виборчої комісії; Карта результатів виборів 29 березня 1998 року
Похмурий ранок
29 березня вибори завершилися і прийшов час підбивати підсумки. Формально перемогли ліві. Компартія заявила про себе як загальнонаціональна партія. Вона не подолала 4% бар’єр тільки у Івано-Франківській та Тернопільській областях. В свою чергу Народних рух не подолав бар’єр у шести регіонах. (Див. Результати виборів). Особливістю виборів стало проходження в парламент за рахунок використання базового регіону. Так «Громада» Павла Лазаренка пройшла в парламент за рахунок домінування на Дніпропетровщині, ПСПУ на Сумщині, а СДПУ(о) на Закарпатті. Проте, незважаючи на результати, сформувати більшості ліві не могли. В свою чергу, Народний рух набрав найбільше з націонал-демократичних партій, але практично опинився закритим на Західній Україні.
Натомість, вперше як про серйозну проблему після виборів-98 заговорили про фальсифікації. Проте, навіть не отримавши всіх бажаних результатів, партійні лідери досягли головного для себе: вони взяли під контроль політичний процес. Незалежний, позапартійний народний депутат, який домінував у політиці починаючи з першого з’їзду народних депутатів СРСР поступився партіям. З перспективи 16 років, що минули можна відверто констатувати, що зміна виборчої системи не принесла особливих дивідендів її ініціаторам і зробила парламент більш залежним від виконавчої влади.
(Далі буде)
Читайте також:
Як українці спробували обирати і що з цього вийшло
