П'ять хвиль реформ "по-українськи". Частина ІІ: Чому демократія стала пасткою для економіки

До зими 2000 року Україна приходила з переобраним на новий строк президентом Леонідом Кучмою і економікою, яка падала вже 9 рік поспіль і скоротилася на 60%  порівняно з 1990 роком.  Звичайно, справедливості заради треба сказати, що голоду, на відміну від часів розбудови комунізму не було. Прохарчуватися було можна, але це вже мало кого тішило. Тим паче, якщо врахувати, що на відміну від СРСР українці жили вже не за «залізною завісою» і  могли вільно спостерігати за успіхами сусідів, як Польщі, так і в Білорусії і навіть Росії. Українців вкрай дратувало, що така кмітлива нація  відстає від сусідів за всіма показниками і то чи далі, тим більше.

Тим не менше, особливих ідей як пожвавити економіку в української влади не було. Натомість вони були в Міжнародного валютного фонду, в якого український уряд регулярно позичав гроші.  Якраз накопичилась чимала сума, треба було вести переговори про реструктуризацію боргів, бо розрахуватися не виходило і країна стояла на межі дефолту. МВФ висунув свої традиційні пропозиції:

• наведіть порядок з державним бюджетом;
• поскасовуйте пільги;
• забороніть бартерні розрахунки  в економіці взагалі і в енергетиці зокрема.

Після того як зробите, то приходьте, поговоримо про реструктуризацію боргів і навіть, можливо, підкинемо грошенят…

Оскільки, пільги це священна корова як для великих, так і маленьких українців, то довго не могли знайти кандидатуру на посаду прем’єра-людожера. Проте, зрештою президент Леонід Кучма умовив взятися за цю справу миловидного голову Національного банку Віктора Ющенка, який не тільки подобався жінкам, але й начебто розумівся на фінансах і до того часу вже вважався названим батьком національної валюти.

Таким хитрим кроком президент мріяв вбити двох – по-перше, задобрити МВФ, а по-друге, посварити Ющенка з народом, бо загальновідомо, що українці люто ненавидять всякого, хто спробує зазіхнути на їхні пільги.

Ставши на чолі уряду Ющенко домігся прийняття профіцитного бюджету, а саме такого  в якому доходи, переважала видатки, що давало можливість почати розраховуватися по  боргах з МВФ.  Уряд пачками почав скасовував постанови про надання конкретним підприємства і галузям пільг. Зокрема на проведення бартерних операцій, які давали право підприємствам не розраховуватися грошима, а мінятися товарами. При цьому,  не по ринкових цінах, а по тих, які вони собі самі встановлять.  Як згадує Віктор Ющенко в свої мемуарах «Недержавні таємниці» в один день було скасовано 1000 (!) постанов про надання найрізноманітніших пільг.

Доволі характерно, що скасування пільгових і регуляторних постанов попередніх урядів як про основний напрям реформаторської діяльності в Грузії  говорить  Каха  Бендукідзе.  Більше того, такий досвід характерний не тільки для Грузії.

Скасування регуляторних постанов уряду було чи не головним напрямом діяльності уряду архітектора німецького економічного чуда Людвіга Ерхарда. Принаймні, в своїй книзі «Добробут для всіх» він згадує як в 1948 році уряд одним махом викидав у кошик для сміття сотні всіляких приписів, які регулювали  господарську діяльність і ціни в Німеччині. Результати такої політики скрізь були однакові: економіка починала рости.

Причому доволі швидко.

Уряд Ющенка зумів впритул підібратися і до питання захисту прав власності і вирішення земельного питання. Зокрема,  був ухвалений «Земельний кодекс» і в Верховній Раді навіть заговорили про приватну власність на землю. Щоправда,  остаточне вирішення питання вирішили відкласти до, недалекого, як тоді здавалося, 2004 року. Тим не менше, як тільки на селі  з’явилися нехай ще тільки наближені до капіталізму, але прозорі і більш-менш стабільні правила, в аграрний сектор пішли гроші, почалося економічне зростання. Вже в 2001 році було зібрано 40 мільйонів тон зернових, що дозволило заговорити про Україну як про крупного  гравця на світовому ринку зерна.

Як це не парадоксально, але навіть такої  незначної (порівняно, скажімо з Польщею ) «хвильки» реформ виявилося достатньо, щоб українська економіка в 2000 році пішла в гору: на  6% в 2000 році і  9% в наступному. Ріст продовжувався аж до кризи 2008 року.

Звичайно, ті хто втрачав пільги, готові були придушити прем’єра власними руками, але  загальнонародного несприйняття не вийшло.  Скоріше навпаки. Заборонивши бартер в економіці і домігшись (за допомогою віце-прем’єра Юлії Тимошенко), запровадження грошових розрахунків в енергетиці, уряд отримав несподівано багато грошей в державний бюджет. Вистачило не тільки на розрахунки по міжнародних кредитах, але й на погашення боргів з виплати пенсій за попередні роки. Пенсіонери, які вже тоді були наймасовішою групою населення України, раптового  закохалися в прем’єра і почали мріяти про те,  як би було добре, щоб він опинися  в кріслі президента.

Звичайно, що це вже не сподобалося і тодішньому главі держави...

Проте, зі зміною прем’єра повернення в  «бартерний рай»  не сталося. І економіка продовжувала рости. Через чотири роки  в образі реформатора  і при допомозі Майдану Ющенко став президентом, але, на жаль,  реформ від нього, українці  більше не побачили…

Як не прикро, але соціалістична спадковість взяла гору. Напевне можна сказати, що злого жарта з українськими політиками  зіграла  демократична система і необхідність заручитися підтримкою  великих електоральних груп  для того щоб перемагати на виборах.  І тут виникає вкрай неприємна ситуація: щоб росла економіка потрібні єдині правила для всіх, лад у фінансах і сувора бюджетна дисципліна, а значить треба повідомити неприємну звістку тим, хто з більшим чи меншим комфортом адаптувався до діючих правил і  отримує відповідну  частку загального добра.  І це далеко не тільки кілька десятків так званих «олігархів», це десятки мільйонів пересічних громадян які звичайно ніколи не проти поговорити про реформи, але колись у майбутньому, а зараз вони хочуть більше пенсій,більше пільг, більше соціальної допомоги.  І саме за це вони голосували на всіх парламентських і президентських  виборах без виключення. І саме за це  будуть голосувати восени цього року.  

Недаремно нобелівський лауреат з економіки за 2005 рік  Роберт Ауманн відкрито говорить, що для проведення реформ, та й взагалі, в формуванні ефективної економічної політики, освічений авторитаризм дієвіший  за демократію.

Чому? Тому, що в економіці стратегія важливіша за тактику, а довготривала мета за миттєві забаганки. Авторитарний правитель, на думку Ауманна незалежний від виборчого циклу, йому не треба шукати прихильності виборців, в нього є інші, довготривалі  пріоритети, зокрема розвиток країни. 

Нормальному демократичному уряду потрібно вигравати вибори, тому неприємні, але необхідні рішення, приймаються вкрай важко, а частіше відкладаються на потім. Років так на  двадцять.

От в таку пастку і потрапила Україна.  Економіка потребує рівних правил для всіх, а значить скасування пільг, захисту прав власності і суворої бюджетної дисципліни. Натомість, найчисельнішу групу виборців, зокрема 13,7 мільйона пенсіонерів, розмови про високі економічні матерії мало обходять. Ще менше вони цікавлять 20 мільйонів власників посвідчень пільговика…

Для них, куди  важливіші розмір пенсії, ціна на хліб, на комунальні послуги, право на безоплатний проїзд, різноманітні соціальні виплати з бюджету, ну і бажано отримання від держави житла. 

Окрім того, пільговики мусять допомагати дітям і саме тому, справді багаті люди в Україні, реєструють свою власність на стареньку бабусю, матусю чи тещу. І повідомити неприємну звістку про єдині правила для всіх поки не зважився жодний демократичний лідер.

Більше того, навіть отримавши диктаторські повноваження, колишній президент Віктор Янукович, так  і  не відважився на так необхідні країні, але такі  неприємні для населення економічні реформи.  Проте, у нього були й інші мотиви, щоб не поспішати з реформами.

Далі буде

Читайте також П'ять хвиль реформ "по-українськи". Частина І: Комуністи та націоналісти за соціалізм