Макрон готовий до бою з російською загрозою. Яка відповідь України?

Коли у лютому цього року вперше зʼявилася ініціатива президента Франції Емманюеля Макрона про гіпотетичну можливість або ймовірну потребу в розміщенні на території України військ союзників, на себе одразу звернула увагу її амбітність та невипадкова креативність. Ідея одразу спровокувала жваву дискусію. Хтось побачив за нею лише амбітні декларації самого Макрона, який давно говорить про стратегічну автономію ЄС (не згадуючи вже про виборчу кампанію у Франції). Інші сприйняли ідею цілком серйозно та з непідкупним інтересом і готовністю підтримати, як-от давні союзники та віддані друзі України з-поміж країн Балтії. А дехто (і в першу чергу, в Москві) ініціативу французького лідера жорстко не сприйняв зі старту, хай якими б аргументованими не виглядали слушні вихідні посилання Парижу.

Прикро, але до категорії "млявих" реакцій потрапив і офіційний Київ. Інакше як відмовою від французької ідеї не можна назвати слова Президента Зеленського про те, що йому особисто Макрон про виряджання в Україну іноземних військ нічого не говорив. Або що у разі такої ініціативи Росія одразу здійняла б світовий “хайп” та "почала створювати нові розподільчі лінії, розхитувати ситуацію" і, відповідно, руйнувати міжнародну єдність щодо України.

Понад два місяці ініціатива Макрона живе в інформаційному просторі власним життям, дрейфує у пошуках більшої підтримки. І, попри це та розбіжності у її сприйнятті західними політичними колами, вона вже змогла створити важливий елемент стратегічної невизначеності для Росії. Не брати її до уваги — неможливо. Спробувати її розчинити у забутті, чи в безлічі інших ідей, або демонстративній ескалації в Україні як елементу відлякування — цілком.

Інтервʼю французького лідера впливовому журналу Economist саме про це: президент Макрон чітко та рішуче стверджує, що від своєї ініціативи не відмовився. Ба більше, наголошує, що усвідомлює масштаб російської загрози для європейського континенту, розглядає її як виклик для майбутнього існування європейської спільноти та готовий до будь-яких дій аби не дозволити Путіну перемогти Україну.

Читайте також: Заява Кулеби щодо умов перемовин з РФ збиває планку, з якої виступає Путін та Лавров. Колонка Віталія Портникова

Він у черговий раз пропонує й Україні, і цивілізованому світу серйозніше підійти до того, що обставини, які спричинять необхідність направлення союзних військ в Україну, цілком можуть виникнути. А тому готуватися треба вже сьогодні, хай би й на рівні попередніх стратегічних дискусій.

Здавалося б, що все, що наближає нашу перемогу, мало б Україною підтримуватися і розвиватися. Водночас станом на цей момент, ситуація виглядає дещо інакше. Черговий вихід Макрона з лютневими пропозиціями цілком може бути наслідком нерозуміння ставлення до них української сторони, яка б, як уявлялося й уявляється в Парижі, мала б її із вдячністю підхопити та розвинути. Саме тому цього разу президент Франції публічно ставить питання руба, принаймні за дипломатичними мірками, та називає дві умови: або провал України на фронті, або запит України про відповідну допомогу. І коли, ніби між іншим, Макрон підкреслює, що наразі запиту з Києва не надходило, це означає лише одне — від України очікується реакція. За наявною інформацією із дипломатичних джерел, яким можемо довіряти, знаємо, що така підтримка з нашого боку була б схвально сприйнята у Франції. Хай би яким довгим не був шлях, долати його краще разом, аніж наодинці.

Не претендуючи на всеобізнаність, проте виходячи з власного досвіду та розуміння дипломатичних реалій, вважаю, що принаймні три кроки офіційний Київ міг би здійснити без зайвих проблем.

По-перше, є всі підстави для того, щоб українська дипломатія опрацювала з французькою стороною спільне бачення щодо реалізації ініціативи Макрона. Покласти на папір алгоритм та умови запрошення французьких військ чи військ "коаліції охочих" під проводом Парижа мало б стати пріоритетним і нагальним завданням.

Абсолютно правильно вести розмови про якомога швидше надання Україні потрібної зброї, передусім заходів протиповітряного і протиракетного захисту, боєприпасів. Це все зміцнює наш збройний арсенал. Так саме зміцнити його здатна й ініціатива Макрона, якщо мати до неї “дорожню карту”.

По-друге, ніхто не скасовував інструмент кулуарної човникової дипломатії, яку українська дипломатія мала б взяти на озброєння, залучивши й інших партнерів, передусім країни Балтії, Польщу, закладаючи фундамент для створення "коаліції охочих". Для виконання такої ролі давно слід було б призначити спеціального посланника України з впливовим реноме та довірою і в Україні, і на Заході, а також, головне, практичними знаннями та досвідом з фронту, для просування українського порядку денного. Ідеальною кандидатурою на цю роль, про що ми писали раніше, був би колишній Головнокомандувач Збройних Сил України Валерій Залужний.

По-третє, ніщо не заважає українському парламенту використати конституційні повноваження та у розвиток попередніх домовленостей між Києвом і Парижем щодо алгоритму та умов запрошення французьких чи коаліційних військ, щонайменше підготувати проєкт або і схвалити рішення про допуск збройних сил іноземних держав на територію України.

Читайте також: Майбутнє війни очима Заходу: від наступу до контрнаступу та перспективи 2025 року

Ці кроки суттєво посилили б присутність "українського питання" у світовому порядку денному, у світових медіа та аналітичних дискусіях, в тому числі на полях засідань Європейської Ради, Саміту Сімки, Вашингтонського саміту НАТО та Саміту Європейської політичної спільноти. Крім цього, такі дії надали предметності та конкретики у переговорах з партнерами щодо можливої підтримки України у відсічі російської агресії, а також посилили стратегічну невизначеність для путінського режиму та його відомих і "прихованих" союзників.

Реалізація ініціативи Макрона — це "вікно можливостей" для нашої Перемоги. Це не лише фізична присутність союзницьких військ на території нашої держави, а і стратегічне затягування НАТО в Україну, і готовність однієї з ключових світових та ядерних держав надати Україні ефективну гарантію збереження української державності не колись, а вже сьогодні.

Попри згаяний час, можливість ще не втрачена, якщо звісно включитися в її реалізацію з розумом та належною політичною волею.

Час діяти!

Джерело

Про автора: Костянтин Єлісєєв, український дипломат. Надзвичайний і Повноважний Посол України.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.