Перші дострокові вибори в історії України: Як запалали політичні зірки Тимошенко, Вітренко і Медведчука

Обрана в 1990 році Верховна Рада ніколи навіть в найсміливіших своїх фантазіях не могла в момент обрання уявити того з чим їй довелося мати справу протягом каденції.

Звичайно, депутати мріяли побороти незаконні привілеї номенклатури,  навести порядок в соціалістичній економіці і можливо навіть внести в неї певні елементи ринку, але  ні про ліквідацію Компартії,  ні про перехід до капіталістичної економіки, а тим паче про незалежність, мова не йшла.

Проте,  недарма кажуть, що якщо хочете розвеселити господа Бога, то поділіться з ним своїми планами. Вже за два роки після виборів Україна була незалежна, компартія заборонена, а від соціалізму залишилася неподілена спадщина і спогади. Хороші або погані, то вже як кому лягла карта.

Проте жити без вказівок  і пильного ока Компартії українцям виявилося не так просто як здавалося спочатку. Найгірше, що довелося самостійно приймати рішення по сотнях і тисячах питань,  про які раніше думав партком, а це насправді непроста штука навіть для президента, уряду і народних депутатів.

Шахтарі вимагають більше грошей і регіональної-самостійності Донбасу;  президент Леонід Кравчук думає як вийти з ситуації; голова Верховної Ради Іван Плющ пропонує референдум про довіру президенту і парламенту, а потім і дострокові вибори…

Попередники і наступники: Верховна Рада І скликання (зліва); Перше засідання Верховна Рада  ІІ скликання

До літа 1993 року українці вже остаточно заплуталися в економічних проблемах, а президент, уряд і народні депутати ніяк не могли комфортно всістися у владних кріслах і тут, як водиться, слово взяли шахтарі Донбасу які оголосили страйк. Вимоги практично ті ж самі, що й нині популярні у жителів «юго-востока», зокрема Донбасу – регіональну самостійність, шахтарям більше (набагато) грошей з бюджету і негайно оголосити референдум про довіру до президента і Верховної Ради, щоб таки визначитися, хто з них має керувати і турбуватися, щоб у трудящих завжди була ковбаса на столі і чекушка в серванті. 

В ті давні часи, 20 років тому, депутати не мали звички ігнорувати заклики трудящих, навіть якщо їхні маніфестації відбувалися в регіонах, а не безпосередньо в Києві під Верховною Радою, тому народні обранці почухали маківки і вирішили,що діватися нема куди, треба 1 жовтня проводити референдум. За тиждень до дня проведення референдуму на депутатів зійшло прозріння і вони,передбачаючи невтішні результати, вирішили, щоб два рази українцям не ходити на голосування, провести замість всенародного опитування, вибори. Спочатку, 27 березня 1994 року переобрати парламент, а 26 червня визначитися з новим президентом.  

Правила  гри

Це нині в Україні  спасіння країни експерти і освічена громадськість вбачають в забороні мажоритарних виборів, запроваджені, натомість, виборів за списками політичних партій, при цьому особливі надії нинішнє покоління українців покладає на так звані «відкриті списки», хоча не має ані найменшого поняття як саме їх «відкриють», і хто там опиниться після цього.

Але 20 років тому за пропозицію віддати право визначати, кого обрати в депутати, партіям в Україні можна було легко дістати по фізіономії – українці ще насолоджувалися можливістю обирати кого заманеться самостійно. Це й не дивно, до цього протягом життя трьох поколінь все вирішував всесильний партком, а тут маленький українець сам ставав владою і вирішував кого карати, а кого милувати. 

Лідер соціалістів Олександр Мороз мріє про соціалізм з людським обличчям; Прем’єр Леонід Кучма готовий своїми руками будувати соціалізм або капіталізм. Як народ скаже…

У 1994 році 450 депутатів обиралися за мажоритарною системою - кожен з переможців мав набрати понад 50% голосів виборців з числа тих, що взяли участь у голосуванні, за умови, що візьмуть участь у голосуванні не менше 50% виборців. Якщо понад 50% у першому турі не отримує ніхто, то два кандидати з найвищим результатом проходять у другий тур. Ну і так допоки хтось не отримає 50%.

В ті суворі часи, оці «два по 50», а саме участь в голосуванні не менше половини всіх зареєстрованих на окрузі виборців і необхідність отримати половину голосів, стала найбільшою проблемою.  Ні фальсифікація, ні підкуп, ні адміністративний ресурс тоді нікого не турбували, за причиною відсутності. При чому по країні явка виборців була висока - 75,6%. Однак в абсолютній більшості округів (401) жоден з кандидатів не набрав більше 50% голосів або явка була нижче 50%. Відповідно в першому турі 27 березня обрали лише 49 депутатів. З другого заходу, ще 282. Але навіть за рік після вибрів - в лютому 1995 року залишалось 45 вакантних місць в парламенті. Більше того, з’являлися і нові вакансії.

Депутати рухівці в  дії (зліва направо): В’ячеслав Чорновіл; Володимир Яворівський; Павло Мовчан

Владу будуть ділити вже після президентських виборів. Кандидати-конкуренти: екс-прем’єр Леонід Кучма (зліва); Президент Леонід Кравчук​

Скажімо, такий видатний діяч сучасності як Віктор Медведчук зміг дообратися в парламент ще в 1997 році по Іршавському виборчому округу в Закарпатській області. І того ж року, але по Бобринецькому виборчому округу в Кіровоградській області депутатом стала Юлія Тимошенко.

Парламентські вибори-94 показували, що попри нарікання на демократію, українці отримують від виборів чимале задоволення, причому не тільки голосуючи, але й активно балотуючись. В виборах взяло участь 6750 претендентів, в середньому по 13 на округ, а в столиці по округу в середньому балотувався 21 кандидат.

Кожен 10-й кандидат був юристом, 8,5% економістів. Інженери й техніки склали 24,6%, освітяни - 15,6, медики – 6,3, журналісти 3,1, військові -2,2,  потужно були представлені аграрії яких налічувалося аж 7%.  Небагато виявилося  жінок - всього 7,4%.

Зате, тут справа компенсувалася якістю. Саме в цьому парламенті засяяла зірка Наталії Вітренко, Валентини Семенюк, ну і звичайно Юлії Тимошенко.

Мрії і вимоги

Проблеми, які хвилювали українців в березні 1990-го нікуди не зникли, але їхнє значення для виборців змінилося кардинально. На самих виборах нікого вже не хвилювали і проблеми, через які їх було призначено. Про регіональну самостійність Донбасу швидко забули, розподіл повноважень між парламентом і президентом теж особливо ніхто не обговорював, тим паче, що вибирати президента мали аж після завершення парламентських виборів. Всі ці питання, а також розмови про привілеї влади, екологічні проблеми, питання мови  були відсунуті на задній план економікою. Виходило щось на зразок жартівливого гасла штабістів Біла Клінтона на американських президентських виборах 1992 року: «головне це економіка, дурнику».

Переможці на довиборах: Юлія Тимошенко і Віктор Медведчук

Біда в тому, що на відміну від американців, тодішні українці мали доволі специфічні уявлення про економіку, а особливо, про економіку несоціалістичну, так би мовити, ринкову.

Соціалізм впав, СРСР розпався, як жити далі ніхто до путя не розумів. Ні вчені-теоретики, ні директори практики. Не кажучи вже про пересічних громадян. Комуністична партія яка протягом 70 з лишком років розповідала, що робити в тій чи іншій ситуації, карала за порушення, але й підтримувала в тяжку годину скромною, але гарантованою пайкою,як керівна і організуюча сила зникла. На відміну від сусідньої Польщі в Україні не залишилося острівців капіталізму в сільському господарстві, чи в торгівлі, наука і зокрема економісти та юристи формувалися в ізоляції від Заходу, всі уявлення про капіталістичну економіку були отримані з підручників історичного матеріалізму, та курсу короткого історії КПРС, тому питанням, який лад в Україні треба побудувати було модним, але відповіді на нього не знали. Прем’єр-міністр Леонід Кучма прямо з парламентської трибуни заявляв, мовляв, ви скажіть що вам збудувати – соціалізм чи капіталізм, - я й збудую.

Дуже популярною була тема розробки цілісних і всеохоплюючих програм розвитку України. Відчувалося, що люди виросли при розвинутому соціалізмі і без партійної програми побудови комунізму, чи хоча б п’ятирічного плану їм вкрай некомфортно, і за відсутність такої «науково-обгрунтованої» програми завжди жорстко критикують опозиціонери.

Кандидати в депутати намагалися всіляко продемонструвати, що мають власний, науково-обгрунтований план реформування України взагалі і економіки зокрема. Щоправда, при цьому в основному концентрувалися на тому як буде рости добробут трудящих і всіляко забезпечуватиметься соціальна справедливість. Як правило, це були різноманітні варіації на тему побудови розвинутого соціалізму з людським обличчям, а різниця полягала в основному в зовнішньополітичній  орієнтації за чи проти Росії.

Особливості  мажоритарки-94: партійні лідери отримують непідконтрольних конкурентів: Роман безсмертний, сільський вчитель, що проходить в парламент; Михайло Горинь програє Степану Хмарі; Олександр Мороз жорстко бореться з конкурентами в партії; Наталія Вітренко, перемогла на окрузі але програла боротьбу за партію

Не буде перебільшенням сказати, що тільки цього року, так би мовити, «завдячуючи»  агресії  Росії в Криму та на Донбасі, Українці позбулися цієї дилеми і тепер вже ніхто не покладає надій на відновлення господарських зв’язків з росіянами як запоруку успіху. А от у 1994 році «відновлення господарських стосунків з Росією» видавалося справжнім філософським каменем, який може перетворювати будь яке сміття на золото. В той час як росіяни методично вибивали зі свого ринку українську продукцію, піднімали ціни на газ, та бензин, домагалися визнання боргів українських підприємств державним боргом України, українці сподівалися, що треба якось домовитися. Мовляв, надто часто дратуємо «старшого брата» і десь треба піти на поступки, бо, як тоді казали: на Заході нас ніхто не чекає. Це звичайно була правда, але не вся, бо ніхто не чекав українців і на Північному Сході. 

Виборці все це уважно слухали і голосували. Як наслідок - найкрупнішу фракцію в парламенті отримала нещодавно відновлена КПУ – 85 депутатів. Другим виявився Народний рух – 20 народних обранців, третьою Селянська партія – 18, Соціалісти – 14, ну і ще 10 партій як мали від 9 до 1 представника в парламенті. На виборах 94-го року партії взагалі виглядали доволі блідо, що обурювало партійне керівництво. З 338 депутатів яких обрали на момент першого засідання Верховної Ради безпартійних виявилося 170, на 2 депутати більше ніж членів партій. Склад парламенту оновився на 80%, лише 56 депутатів попереднього скликання пробилися до парламенту. Це влаштовувало суспільство, але  не подобалося лідерам політичних партій, які вважали, що мажоритарна система надто заплутує виборця, йому складно визначитися, кого саме обирати, і доводиться проводити кілька турів виборів, щоб нарешті обрати депутата. Але й тут була проблема, бо він, як правило, ніяк не був підконтрольний партіям, залежав від виборців і з ним потрібно було домовлятися, принаймні карток для голосування ніхто лідерам фракцій не здавав, а уявити собі когось в жалюгідній ролі парламентського «диригента» Михайла Чечетова, який дає помахом руки вказує, як голосувати, в парламенті 1994 року було просто неможливо. Окрім того, часто виникали незручні ситуації, коли заслужений лідер партії, патріарх українського визвольного руху Михайло Горинь з Української республіканської партії, програє вибори, колезі-супернику Степану Хмарі, а натомість нікому не відомий член УРП, 24-річний сільський вчитель Роман Безсмертний перемагає в Макарівському окрузі Київської області і потрапляє в Верховну Раду. М’яко кажучи, це викликає колізію в партії. Виникають питання до лідера, а це завжди неприємно, особливо враховуючи, що в Україні лідерів партій змінюють, як правило, внаслідок дії фізіологічних факторів.

Бувають і інші ситуації, коли депутати мають своє бачення, яке не збігається з точною зору визнаного партійного лідера. Олександр Мороз був визнаним лідером Соціалістичної партії, а впоратися з вкрай темпераментною Наталією Вітренко не зміг. Вже за рік після виборів її виключили з фракції, а потім і з керівних органів Соцпатії. Після виборів 1994 року партійні лідери все частіше почали задумуватися, як змінити виборчу систему і посилити роль партій. На практиці це виявилося не так складно, особливо враховуючи, що до посилення ролі партій закликала Європа, на користь цього свідчив історичних досвід розвинутих демократій, залишалося мобілізувати союзників і нейтралізувати противників. Незважаючи на труднощі, через 4 роки  це вдалося.

(Далі буде)

Читайте також: Як українці спробували обирати і що з цього вийшло