Для початку анекдот, який уже кілька місяців дрейфує соцмережами.
— Ало, Слава Українї! це ЖЕК, нє?
— Героям слава, саме так!
— У нас дуже зимно, Слава Україні... Коли буде тепло?
— Та влітку, Героям слава!
Теоретик культури, певно, видав би пасаж про те, що вульгаризація сакрального є одним із найдавніших інструментів сміхотвору. І справді, анекдот, безперечно, блюзнірський. Фішка, однак, у тому, що це узагальнення зовсім не вигаданих історій. Відверте хамство в державолюбній обгортці – типова ознака давнього явища ура-патріотизму, що тепер частенько зветься вишиватництвом. Особисто мені дуже не подобається цей зразок постреволюційного новомову в кращих орвелівських традиціях – навіщо плодити сутності й розмивати сенси? Однак він уже увійшов в обіг і, вочевидь, піде не скоро: будь-яке суспільство має тягу до унікальних явищ, навіть якщо вони такими не є.
Тож повернімось до вишиватництва. Типовий представник цієї формації, як правило, навіть не здогадується, що коїть наругу над тими поняттями, які сам вважає священними. Адже систематично порушує третю заповідь – ту саму, котра "не згадуй імені даремно". І безглуздо заперечувати, що там, мовляв, про Господа Бога: тут спрацьовує елементарний принцип делікатесу – щоденне споживання виробляє звичку, а звичка знищує саму його ідею. І не має значення, чи йдеться про делікатес для розуму, віри чи рота. Втім, зворотнім боком тут стає якраз виключення розуму з процесу "патріотизації": сумнівам тут не лишається місця. І коли слідом за першим щирим поривом мости й стовпи бездумно перефарбовуються в кольори державного стягу, і коли на шкарпетках з’являються характерні вишиванкові візерунки, і коли стриптизерка рішучо зриває з себе синьо-жовтий бюстгальтер, це, звісно, програмує. Десь так само освоює мову дитина – повне занурення в середовище, що називається, змушує. І це навіть добре. Тільки до певного моменту. Того, коли приходить сумнів.
Утім, вишиватника це не обходить. Він щирий у своїх переконаннях. Нерідко він – радикал, що, однак, не заважає йому бути конформістом. Те, що здається парадоксом, насправді є лише ілюзією: вишиватник розквітає лише тоді, коли почувається в безпеці, й дуже не любить напружуватись. І це ріднить його з гопником. Ще більше ріднить специфічне – щоб не сказати збочене – розуміння справедливості. Його методи прості й невинахідливі. "Дати тягла" за (часто уявний) брак патріотизму, коли бракує слів. Провести перформанс "сміттєва люстрація" замість кропіткої громадської роботи, аби таки відбулася люстрація справжня. Табуювати критику керівництва держави, "бо війна". Погрожувати тому ж таки керівництву за "неправильний курс" – надто той, що світить втратами особисто йому – от прийдуть хлопці з АТО!.. Цькувати будь-кого, хто бачить інакше, знає більше й розуміє краще. Йому невтямки, навіщо слухати – і тим більше переповідати, що кажуть "по той бік". Ворога треба нищити, а не розуміти, вважає він, не усвідомлюючи, що тим самим повторює класичне совкове "Солженицына не читала, но осуждаю".
Вишиватник послідовний. Він справді вважає, що наше – найкраще. Причому наше в даному разі – всього лиш антонім ворожого. Російські айфони перетворяться на цеглини? Ай, добре – дарма що адреса https://www.apple.com/ru/ існує, а https://www.apple.com/ua/ - ні. BMW йде з РФ – чудово! Попри те, що це німецька компанія. Рубль летить у прірву? Чарівно! – і по фіг, що чомусь (та кого цікавить чому?) і досі жорстко прив’язана до нього гривня летить слідом. Через що, відповідно, ті-таки Apple з BMW й купою інших можуть втратити інтерес і до України.
Але й таки НАШЕ – найкраще, твердить нещасний. І захищає сучих синів із нашивками добровольчого батальйону, адже це НАШІ сучі сини. Вони ж за нас там!.. І він не хоче замислитись, що буде робити, як доведеться опинитись поруч, коли вони тут – і за себе. А зрештою, нічого не буде – бо він мовчатиме.
Чтайте також: Диктатура вишиватників: Чому Достоєвський є духовним батьком вишиватництва