Рубець. Золото Полуботка

Попри це до повітового містечка Стародуба Чернігівської губернії ще напередодні 15 січня 1908 р. почали з’їжджатися сани та екіпажі заможних людей; тільки окремі – з числа нащадків збіднілої козацької старшини, - ступали пішки. Кого ж бо по життю не веде надія?

Парували баскі коні, казилися припнуті собаки. В одноповерховому цегляному будинку, що стояв на місцевому Сінному бульварі (нині - вул.Луначарського), до обіду мав розпочатися, згідно дозволу самого Чернігівського губернатора, представницький з'їзд спадкоємців українського гетьмана Павла Полуботка, чия спадщина в англійському банку, передбачалось, оцінювалася в 800 мільйонів рублів, або: £80 млн.

Наказний гетьман України Павло Леонтійович Полуботок

Згідно високого розпорядження помічник начальника Чернігівського жандармського управління у Стародубському повіті ротмістр Зайцев з усіх очей пнувся запам’ятати кожного із 660 прибулих гостей та повсякчас кудись ганяв Стародубського повітового справника; захекано той повертався та мовчки брав під кашкета.

З усього було видно, прибулі пани мали великий інтерес до зустрічі. Кортіло, якомога швидше обміркували спільні дії та спланувати заходи із законного витребування від триклятого Лондонського державного казначейства, зо два століття тому розміщеного там на депозит, величезного скарбу славетного прародителя.

Відколи 11 травня 1752 р. помер останній із прямих спадкоємців за чоловічою лінією, 29-літній бунчуковий товариш Семен Якович Полуботок, онука наказного гетьмана Павла Леонтійовича Полуботка, - рід, здалося, увірвався. Хоча ось ця процесія аристократичної ненажерливості свідчила: на легкі гроші претендує кожен.

Список спадкоємців склали ще у 1840-х роках за дорученням Банку Англії (The Bank of England) через прискіпливих агентів тієї центральної фінансової установи, котрі лише з цією метою приїздили до Російської Імперії; згодом виданим документом, засвідченим, начебто, підписом самого канцлера казначейства Об’єднаного Королівства. Балачки, припинили пустопорожні балачки…

Змерзлий ротмістр Зайцев тільки щирив зуби. Просто якийсь благодійний бал давала пані Нажива. Попервах шляхетно виступали четверо Полуботків, а за ними за абеткою шикувалися Аржаво-Чижевські, Бирківські, Бонч-Осмоловські, Бороздни, Булацели, Гамалії, Гудим-Левковичі, Гудовичі, Дорошенки, Дунін-Барковські, Золотаренки, Іскри, Кулябко-Корецькі, Лазаревські, Лизогуби, Лосини, Лошинські, Миклашевські, Немирович-Данченки, Подільські, Почеки, Рашевські, Рубці, Самойловичі, Самоквасові, Синьогуби, Сологуби, Старосільські, Тарновські, Тичини, Тризни, Трипольські, Тропини, Ханенки, Чарнолуцькі, Чесноки, Шандриковські, Ширай, Щербаки.

Стоячи перед будинком, відкрито кепкували над ярмарком жадоби два знані журналісти, котрі прибули висвітлювати подію: Мойсей Цуккерман, хто в газеті “Киевская мысль” підписувався промовистим псевдонімом “М.Волошин” (однофамілець), та “дядько Гиляй”, іншими словами, Володимир Олексійович Гіляровський (1855-1935; так-так, саме той!). За кілька днів останній утнув образливий для організаторів з'їзду фейлетон “Лжемиллионы гетьмана Полуботка”. Щоразу дошкульно коментуючи, газетні вовки нотували у записники особливо колоритні прізвища - княгиня Поліксенія Михайлівна Дадежкаліані, Текля Яківна Руссо де Жівонн, Катерина Петрівна де Шміден-Ковальська, Марія фон Альт, не кажучи вже про виразно українських панів Фромандер, Бекман, Круссер та Ніппа.

Усі доходні будинки, заїжджі двори, повітові готелі, навіть приватні квартири спадкоємці гетьмана Полуботка на два дні винайняли за шалені гроші, збільшивши 15 і 16 січня 1908 р. кількість мешканців Стародуба майже на тисячу обивателів.

***

Громадський спокій у пошуках скарбів українського гетьмана цього разу збурив музикознавець та педагог, колишній професор (1879) Санкт-Петербурзької консерваторії Олександр Іванович Рубець (1837-1913), котрий перебував в далекому родичанні з Павлом Леонтійовичем Полуботком.

професор Петербурзької консерваторії Олександр Іванович Рубець

Випускник Київської першої гімназії (1858), Ніжинського ліцею (1861) та Санкт-Петербурзької консерваторії (1866; клас композиції Миколи Заремби) все активне життя віддав Північній Пальмірі. Саме тут він став відомим композитором і фольклористом, хто товаришував із Петром Чайковським, Антоном Рубінштейном, Миколою Римським-Корсаковим, Модестом Мусоргським, Володимиром Стасовим, Сергієм Танєєвим, Іллею Рєпіним, Василем Полєновим та іншими знаменитими діячами мистецтва кінця XIX століття.

Пишаймося, школу Зубця отримали близько десяти тисяч учнів! Зважте, це не тільки студенти Санкт-Петербурзької консерваторії, де він працював майже 30 років, але і вихованки закладів Відомства імператриці Марії, тобто манірних інститутів шляхетних панянок - Олександрівського в Смольному, Єлизаветинського, Миколаївського, Сирітського, Патріотичного, Павловського, а також Виховного товариства шляхетних дівчат, а ще кадети Пажеського корпусу і талановиті вихованці Притулку для дітей слабких і одужуючих.

За все доводиться платити особисто. У 1895 р. Олександр Іванович втратив зір, до речі, через типово українську затятість. Після проведеної 2 квітня т.р. операції із видалення катаракти, попри категоричні заборони лікарів, невгамовний викладач помчав до Санкт-Петербурзької консерваторії, на іспити свого класу. Оте окаянне завзяття викликало за два місяці незворотні наслідки - атрофія зорового нерву!

Це здорові та успішні ми при ділі, а хворі та нужденні?

Довелося повернутися в Україну, де колишній професор Рубець, у повітовому Стародубі оселився в старому будинку своїх предків. Тут, на славній Чернігівщині, фамілія Рубців гніздилася з покоління в покоління. Вважаєте, підкошений життям 59-літній сліпий чолов’яга сидів із паличкою на осонні та комарів ганяв?

Повернувшись із Північної пальміри додому, огрядний та величавий О.І.Рубець не втримав бурхливої натури, а домігся, аби в Стародубі для дітей підмайстрів і селян безплатно відкрилися: школа музики, школа малювання, школа кравецької справи, курси крою та шиття для дівчат з малозабезпечених сімей.

Витрати з оренди приміщень та платню вчителям благодійник узяв на себе; його пенсія - за офіційними даними - складала 600 рублів на рік, а за неофіційними - вдвічі більше. А ще - колишній професор Петербурзької консерваторії сам безкоштовно вчив місцевих дітлахів.

Так тривало не рік, а друге десятиліття. Хоча бажалося, аби восени 1907 р. 70-річний О.І.Рубець подбав про себе, відійшов від численних громадських справ та доживав віку, віддаючись солодким спогадам сивої минувшини. Бо справді було, що пригадувати в мемуарах, чим пишатися перед нащадками.

***

На осонні славетний рід не продовжуюсь. Чи були на це підстави?

Досить пригадати, що в першій декаді липня 1722 р, за дорученням Павла Полуботка уповноважені козацькі посли, Стародубський полковий суддя Семен Гнатович Рубець (прапрапрапрадід О.І.Рубця) і бунчуковий товариш Київського полку Василь Федорович Биковський вирушали до Москви, а звідти Сенатом були спрямовані в Астрахань. Там, передбачалося, вони мали випросити аудієнцію у Петра I, котрий збирався в Перський похід, та від імені України офіційно повідомити про обрання козацькою старшиною нового наказного гетьмана.

Коли 4 жовтня 1722 р. російський цар і справді прибув до Астрахані, за тиждень козацьких старшин йому представили. Хворий на нежить правитель висякався та пообіцяв, що нового гетьмана Лівобережжя обиратиме, коли повернеться з походу.

Або взяти музикознавче подвижництво професора Петербурзької консерваторії. Попри велику кількість нових “схвалених та рекомендованих” підручників із теорії музики та сольфеджіо, консерваторська професура, як РФ, так й України, досі користується підручниками Олександра Івановича Рубця, виданими ще у XIX столітті: “Метод викладання елементарної теорії і сольфеджіо” (1867; методичка мала 16 авторських редакцій), “Збірка вправ для одного і багатьох голосів” (1870-1871), “Ритмічна збірка” (1873), “Збірка вправ у ключах” (1874), “Коротка музична граматика” (1875), “Музична абетка” (1876). І так до останнього подиху.

Ну, скажіть на милість, чому знову доводиться цитувати оте Кобзареве:

- Слав’яне! слав’яне! / Славних прадідів великих / Правнукі погані!

…О.І.Рубця поховали 1 (11) травня 1913 р. в огорожі (“на цвинтарі”) Вознесенської церкви, громадою збудованої в Стародубі два століття тому. Уже значно пізніше, по закінченні Великої Вітчизняної війни, у середині 1950-х рр. культову споруду комуністи знищили. Отож разом із храмом зруйнували і могилу Олександра Івановича, а невдовзі хтось поцупив надгробок авторської роботи. Спроби стародубських патріотів, нечисельних співробітників Ленінградської консерваторії та брянських краєзнавців (Стародубщина нині входить у Брянську область РФ) відновити могилу О.І.Рубця, по-християнськи упокоїти останки та впорядкувати поховання славетного професора підтримки, - ні в Москві, ні в Брянську, ні в Києві так і не знайшли.

Природні речі кояться в Росії. Кажуть, що і тепер вулиця, на якій до останнього дня мешкав сподвижник та просвітник, носить ім’я народженого… у Черкасах голови Петроградської ЧК Мойсея Соломоновича Урицького? Кегебешники рулять.

***

Вже й не скажеш достеменно, коли вдруге після 1724 р. зажевріла в людських зубожілих серцях ота мана - легенда про небачені скарби наказного гетьмана Полуботка. Історики наполягають, спираючись на факти: у 1827 р. петербурзька газета “Сенатские новости”, ймовірно, вперше спробувала знайти спадкоємців П.Л.Полуботка, помістивши про це оголошення на своїх шпальтах.

Потім, із завидною регулярністю, раз на десятиліття, в столичних та провінційних газетах імперії зринали повідомлення та статті про фантастичну, омріяну спадщину наказного гетьмана.

Це я до чого веду? Аби у вас не склалося враження, що 15-16 січня 1908 р. зібрання у повітовому містечку Стародуб Чернігівської губернії стало імпульсивним збіговиськом ласих до чужого пройдисвітів.  

Упродовж сорока років свого життя Олександр Іванович Рубець захоплювався ідеєю витребувати з Банку Англії, ні, не купу грошей, історичну спадщину гетьмана Полуботка, аби вкласти кошти в розбудову України. Професор Петербурзької консерваторії О.І.Рубець надихнув тим заміром багатьох видатних людей свого часу, українську еліту, прямих нащадків гетьмана, серед яких значилися представники дворянських родів: князі Кочубеї, граф Д.П.Капніст (1879-1926), Ф.В.Сологуб (1863-1927), фамілія Немировичей - рідня письменника Василя Івановича і реформатора театру Володимира Івановича Немировича-Данченко та інші.

Повірте, до 1908 р. уже було виконано колосальну дослідницьку роботу. Виявлено та каталогізовано імена нащадків гетьмана, занотовано їхні адрес, систематизовано зібраний матеріал, збудовано загальний родовід для перевірки шахрайства.

Коли вибив час, О.І.Рубець негайно зібрав добровільних помічників – самому сліпому професору таку ідею організаційно зрушили було несила. Готувати з'їзд спадкоємців гетьмана Полуботка зголосились енергійні адвокати Чернігова та… Харкова. Чому?

Бо на ті часи в ліберальних колах української інтелігенції Олександр Іванович зажив слави відомої людини. Як автор музичної версії знаменитого Шевченкового вірша “Думи мої, думи мої”, він багато в чому сприяв просвітництву українського народу.

Не тільки мистецтвознавці пам’ятали, що завзятого козака - ну, знаєте, той, хто регоче, у червоному жупані - на передньому плані, праворуч, у композиції відомої картини “Запорожці пишуть листа турецькому султану”, під час однієї з творчих подорожей в Україну, ймовірно, 1880 р. Ілля Юхимович Рєпін написав саме з… Олександра Івановича Рубця.

Цікаво, що однією з натур на роль того огрядного запорожця пробувався знавець київської старовини, побутолітописець Володимир Олексійович Гіляровський, прямий нащадок козаків, доброволець, котрий, окрім усього, живим повернувся із російсько-турецької війни 1877-1878 рр. Але ескіз із журналістом для свого шедевру знаний у Європі маляр забракував, схилившись до колоритної постаті… професора Рубця.

І знаєте, що переконало великого Рєпіна?

Ні, не те, що Рубець походив із тих самих кремезних сивовусих лицарів, а що, акомпануючи собі на бандурі, Олександр Іванович так… задушевно співав українських народних пісень, яких за життя він зібрав і записав понад шість тисяч.

Козак із картини “Запорожці пишуть листа турецькому султану” Іллі Рєпіна.

Це мене якось не дивує, бо ж його найбільш значну монографію як фольклориста - збірку “Двісті шістнадцять українських народних наспівів” (1872) - для подальших обробок нещадно експлуатували Петро Чайковський, Микола Римський-Корсаков, Модест Мусоргський, Філарет Колесса та інші корифеї.

Рєпіна підкорила ще й така деталь. Попри феноменальний слух і музичний смак, Олександр Іванович Рябець мав руки - справжні жмені запорожця. Дужі, наче коріння столітнього дуба. Загрубілі в повсякденнім труді праведника. Роботящі на полі бою та на полюванні. Тільки чоловіки із такими руками вміють – коли треба, по-справжньому кохати, а коли треба - сміятися до сліз над погрозами супостатів.

Тепер мені ясно, чому прадіди кіборгів, за думкою Іллі Рєпіна, мали скидатися на його картині “Запорожці пишуть листа турецькому султану” на Дніпровські кручі.

***

Аби вшанувати наполегливого сподвижника та особисто засвідчити свою повагу до патріарха просвітництва на Чернігівщині, котрий зробив можливим сам установчий з'їзд спадкоємців гетьмана Павла Полуботка, ініціативна група вирішила провести конференцію саме в козацькому Стародубі, аби позбавити сліпого старця виснажливих поїздок до іншого засніженого міста.

Не один місяць тривав підготовчий період. Про час повідомило свіже число №11384 від 20 листопада 1907 року впливової газети “Новое время” (Санкт-Петурбург), яке від імені О.І.Рубця видрукувало офіційне повідомлення:

- Капитал наследниками П.Л.Полуботка не истребован, и в настоящее время возрос до 80 миллионов фунтов стерлингов или до 800 миллионов рублей. Полагая, что право на истребование означенного вклада в виду его бессрочности (“до востребования”) наследниками не утрачено и возможно, но, сознавая, что одному человеку это не по силам, я почтительнейше и усердно прошу всех с нижепоименованными фамилиями прибыть в город Стародуб Черниговской губернии 15 января 1908 года для совместного и всестороннего обсуждения мер по законному истребованию из Лондонского Государственного Казначейства капитала Полуботки.

На всяк випадок усіх потенційних учасників з'їзду просили мати із собою по 50 рублів, аби покрити всі організаційні витрати. Та й хто тут відбрикувався? Йшлося ж бо про золотий дощ. То була правда. Наказний гетьман Полуботок володів нечуваними скарбами: у підвалах, заставлених барилами та скринями, зберігалося, подейкували, щонайменше 200 тисяч золотих червінців. На таку купу грошви у першій третині XVIII сторіччя можна було купити всю (!) Україну. Адже в кращі роки ґаздування Павлу Леонтійовичу належали чотири п’ятих території тодішньої Лівобережної України.

Не дарма ж багатству українського гетьмана заздрив сам цар Росії, Петро І.

Уявляєте, як заворушилася Імперія, що навіть через січневі хуртовини та хрещенські морози хмарою посунути в Україну? З різних кінців Держави Російської щодуху мчали на Чернігівщину - з Петербурга, Москви, Києва, Харкова, Полтави, Хабаровська, Чити, Уфи, Одеси, Херсона, Ростова, Саратова, Кронштадта і навіть з Галичини.

Як раки з лантуха, полізли шановні пани, добропорядні панянки, набожні бабусі, молодички на виданні, безтурботні гімназисти… Навіть покритки понесли й байстрюків. Кажу ж вам: полізли - всі, кому треба.

Хтось із особливо вправних арифметиків уже й обрахував “самашедчі цифри”.

За 188 років, у період з 1720 г. до 1908 г., капітал, відданий в ріст із розрахунку чотири відсотки річного прибутку (за іншою версією – 7,5%), мав зрости в... 1062 рази!!! Іншими словами, два барильця золотих червінців, за наказом гетьмана Полуботка залитих воском, дорівнювали приблизно 213 мільйонам тодішніх рублів!

Якщо взяти до уваги, що 1908 р. грам золото коштував 90 копійок, йшлося про 240 тонн золота!

Мої земляки пішли далі. Коли 1990 р. історія про скарби гетьмана полуботка знову роздратувала суспільство, арифметики на чолі з двома депутатами Верховної Ради України зробили оновлені розрахунки. Виявилося, за 270 років в Англії нацокала  шалена сума – чи то £16 мільярдів, чи то $16 трильйонів!

Оновлена преса суверенної неньки негайно наклацала: кожному громадянину Української Республіки належить по $300 тисяч, а це дозволить жити, розкошуючи, на одні лише відсотки від безбожної суми. Алілуя!

***

Перед відкриттям представницького зібрання 15 січня 1908 р. претенденти на спадщину богобоязно замовили в місцевій Вознесенській церкві панахиду за Павлом Леонтійовичем Полуботком. Служба сприймалась, як подячний молебень благодійнику. Слухаючи богослужіння, більшість делегатів з’їзду плакала, особливо коли заходився хор півчих із 35-ти голосів, тоді запалені свічки в людських руках особливо дружньо палахкотіли.

Коли всі зібрались, а теревені припинились, як водиться у панів, спалахнула якнайгостріша полеміка щодо суті питання: бо ж прямих спадкоємців П.Л.Полуботка за чоловічою лінією реально не знаходилося, а в складеному родоводі за лінією жіноцтва бракувало однієї, проте дуже важливої ланки.

Аби рухатися далі, питання розподілу коштів відклали на кращі часи.

Стало очевидним і друге: слід говорити - або по одинці, або по черзі.

Остаточно люд заспокоївся, коли більшість збагнула третє: надвечір золоті червінці тут не роздаватимуть. І солодкий прислівник “на дурняк” помер природною смертю.

Керував дводенними зборами голова Полтавської губернської земської управи Федір Андрійович Лизогуб (1851-1920).

Коли порожня більшість набалакалась, з'їзд прийняв рішення створити комісію з 25 присутніх на з'їзді задля практичних пошуків спадщини та з цією метою винайняв відомого адвоката Миколу Івановичу Кулябко-Корецького (1855-1924).

Помітно заспокоїлася зала, дізнавшись, що в Лондоні мешкає колишній вихованець професора музики Санкт-Петербурзької консерваторії О.І.Рубця на прізвище… Карнакпашідзе. Начебто пан кришталевої чесності свого часу прийняв англійське громадянство, не є дурисвітом і зголосився на місці сприяти спільній справі.

Емоції поступово вщухали, а виступи вивернули в ділове русло.

Врешті-решт озвучені міркування щодо подальших кроків перетворилися на зрозумілу загалу програму дій із восьми пунктів. Аби її втілювати в життя, делегати обрали виконавчий орган - Розпорядче бюро. Його членами стали: товариш прокурора Тамбовського окружного суду, граф Дмитро Павлович Капніст, земський статистик і публіцист Микола Григорович Кулябко-Корецький (1846-1920) та якийсь навдивовижу енергійний добродій із Мінська, пан Козачек.

По тому з усіх присутніх зібрали, так би мовити, вступні внески, потрібні “на покриття витрат у справі”: від 10 до 180 рублів з кожного. Як на початок ХХ століття, то були чималі кошти; двадцятку в Росії складала середньомісячна платня.

Назбирався досить пристойний фонд сприяння пошукам скарбів - 7360 рублів.

Кажуть, в той час за таку приблизно суму купили, наприклад, знаний Кіровський чавуноливарний завод у Санкт-Петербурзі.

***

Жваві обговорення в пресі та численні рапорти жандармів із Стародуба, Чернігова та Києва збаламутили уряд Імперії - наприкінці 1907 р. II департамент Міністерства закордонних справ Росії виписав ордер… на розслідування питання у справі скарбів гетьмана Полуботка та надіслав запит російському консульству в Лондоні, аби докладно вивчити питання про “золото Полуботка”.

Британська Корона – не шулерська контора. Невдовзі Санкт-Петербург офіційно отримав відомості за останні 200 років про всі невитребувані внески в Банк Англії. З’ясувалося, що всі депозити, складені до купи, значно менші… передбачуваного “вкладу наказного гетьмана”.

Ви ж знаєте, серце зажерливого - то океан, що завжди прагне зливи.

Не остудило навіть те, що 13 грудня 1907 р. пані К.В.Козловська (дівоче прізвище - Бонч-Осмоловська) вже надсилала офіційного листа Імператорському російському консульству в Лондоні, а 19 грудня (1 січня 1908 р.) 1907 р., за №3008, отримувала відповідь від товариша консула:

- Після неодноразово проведених розвідок (починаючи з 1887 р.), з’ясувалося, що той спадок є газетною качкою і про нього зовсім нічого не відомо, ні державним, ні приватним установам Англії. Окрім того, граф Мілорадович в інтересах всіх налаштованих на спадщину Полуботка, у своєму листі до редакції “Нового Времени”, надрукованому у №4267 тієї газети від 15 (27) січня 1888 р, дохідливо зазначав, що ніде немає ніякої Полуботківської спадщини.

Та, людоньки, хто повірить газетній публікації двадцятирічної давності та казенним словам чинуші? Утім, перша поїздка до Лондона українського адвоката М.Г.Кулябко-Корецького, уповноваженого Розпорядчим бюро установчого з’їзду спадкоємців Полуботка, виявилася 1908 р. безрезультатною.

Під час Індійського народного повстання 1857-1859 рр. знавісніла британська Ост-Індська (англ. East India Company) компанія, де, нібито, й розміщувався депозит, була ліквідована в 1858 р. Її майно та володіння перейшли під пряме управління британської Корони, а пайщикам виплатили мізерну компенсацію - £З млн.

Більше того, ні отримати підтверджень того, що в Ост-Індській компанії трималися золоті червінці наказного гетьмана, ні дізнатися, куди по її ліквідації передавалися невитребувані внески, юристу не поталанило.

А ось другому відрядженню, журилася меншість, завадила ціла низка більш важливих для Європи та резонансних для Росії подій:

7 листопада 1910 р. наглою смертю на станції Астапове в Рязанській губернії помер Лев Толстой,

1 вересня 1911 р стався трагічний замах на прем’єр-міністра Російської імперії П.А.Столипіна в Києві,

21 лютого 1913 р святкували трьохсотліття дому Романових,

а від 28 липня 1914 р. і, взагалі, спалахнула I світова війна з багатомільйонними жертвами.

***

Коли вимести старою мітлою наївну романтику українофілів та тріскуче депутатське базікання, залишається гола правда і прості факти.

Сплив календарний, 1908-й рік. І звітуючи перед спадкоємцями про фінансову діяльність Розпорядчого бюро за минулий рік, скарбник В.В.Пржевальський, за згодою колег, надрукував у грудні 1908 р. в полтавській “Електричній типо-літографії “Торговий дім І.Фрішберга та С.Зороховича” до вельми цікаву брошуру під нудною назвою “Звіт скарбника Розпорядчого бюро у справі про пошуки спадщини гетьмана Полуботка”, якою обліковець звітував перед панами-спадкоємцями про фінансову діяльність виконавчого органу. Пригадуєте, в Олександра Вампілова?

- Цифри гарно запам’ятовують не розумники, а скнари.

У добротному проспекті для засновників окремим розділом йдеться про кошти, видані на поїздку в Лондон - 1000 рублів, з яких у скарбничку Розпорядчого бюро невитраченими повернуто… 688 рублів. Це свідчить, не стільки про принциповість та чесність В.В.Пржевальського, стільки про факт, що вояж на Острови, рахуючи зустрічі з офіційними представниками Банку Англії, перемовини, добові, представницькі тощо, вилилися лише в… 312 рублів.

Далі наводиться довжелезний перелік копійчаних витрат на діловодство: папір, поштові марки, відправлені телеграми, закупівля клею, чайові посильним, інші копійчані витрати.

549 виданих Бюро квитанцій-розписок.

Закінчується Звіт за 1908 р. геть цікавим висновком: залишок представницьких коштів, якщо вирахувати витрати поіменовані та підсумкові, а саме 4425 рублів 58 копійок - належить повернути (!!!) панам-спадкоємцям у пропорції 53 копійки на кожен вкладений рубль. Слідство закінчено: забудьте!

Так діють, коли справу закрито, бо продовжувати її резону немає, тож підприємство ліквідовується. Першим про це, як правило, дізнається головний бухгалтер, у нашому випадку - скарбник. Шкурка вичинки не варта, чи не правда?

***

Найбільша проблема безтурботної старості кожного українця сьогодні полягає в тому, що, згідно Договору, укладеного 294 роки тому, теоретично отримати спадщину гетьмана можна. Але тільки людині, яка документально доведе, що є прямим нащадком Полуботка. Задля цього їй потрібні дві дрібнички:

а) оригінал Договору, бажано – в сувої, а не складений в аркуші; так вимагало тодішнє англійське законодавство;

б) документальне свідоцтво того, що пред’явник є прямим спадкоємцем П.Л.Полуботка за чоловічою лінією.

Ще 24 листопада 1990 р. тодішній начальник відділу інформації Міністерства закордонних справ УРСР Володимир Лазарович Чорний приблизно так і заявив в одному з інтерв’ю:

- Фінансові кола Англії підрахували, що їм доведеться виплатити за 38 кг золота на кожного з 52 млн. мешканців України, - а потім український дипломат все-таки замислився і додав: - Якщо ми знайдемо і представимо неспростовні документи з сімейних архівів Полуботка про коди, шифри або номер рахунка, текст (поки хоча б достовірну копію) заповіту гетьмана, то зможемо заявитись у Центральну банківську установу Об’єднаного Королівства і виставляти претензії. Знайдемо - зможемо. Ось у чому справа: знайти документи.

Ризикнете?