Як Радбез ООН наклеїв пластир на труп мінських угод

Від вчорашнього документу, прийнятого Радою Безпеки ООН, ніхто й не чекав нічого особливо хорошого. Російське авторство документу давно не було таємницею, а консенсусний формат прийняття рішень Радбезом унеможливлює реальний вплив на зміст документу з боку інших учасників процесу, хай би що вони не думали про написане.

Проте реальність навіть перевершила невеселі сподівання. Звичайно, союзники України в Радбезі постаралися, щоб все виглядало пристойно. Пауер в черговий раз пояснила Чуркіну, хто він такий. Литовська представниця сказала, що "голосує з важким серцем". Всі уважно і схвально послухали Сергєєва. Після чого прийняли те, що прийняли.

Якщо по суті, то на половині сторінки резолюції шановні дипломати три рази нагадали про мінські угоди і необхідність їх виконання. При тому не сказали ні слова про те, що угоди фактично зірвані. Зірвані терміни припинення вогню, зірвано відведення важкої техніки, і, головне, знищено останні рештки довіри не тільки між учасниками протистояння, але й між всіма, задіяними в переговорному процесі. Зірвані Росією. Про що майже відверто й прямо заявив російський президент на зустрічі з угорським колегою, в ході філософських роздумів про "гнійний нарив".

Відповідно увесь механізм імплементації мінських угод, і без того недосконалий, став черговою сторінкою в довгому списку дипломатичних невдач у врегулюванні україно-російського конфлікту.

А без дотримання механізму і жорсткого контролю за цим подальша "імплементація мінських угод", якій присвятили стільки похвальних слів дипломати на Радбезі, перетворюється на відверту профанацію. Спочатку з'являються новини, суть яких зводиться до того, що представники ОБСЄ через обстріли не можуть попасти в Дебальцеве, аби засвідчити факт обстрілів. Потім "балетні групи" сепаратистів картинно покидають одну ділянку фронту – щоб переміститись на іншу. А потім, коли сепаратистам буде потрібна тактична пауза, вони ще й звинуватять Україну у надто повільному відведенні артилерії і важкої техніки.

А якщо глянути на це все згори, то бачимо, що, схоже, розпочинається новий тур смертельного вальсу, котрий додаватиме не одинички чи десятки, а сотні і тисячі до списку тих, кого вбила ця війна. Поки дипломати вітають мінські угоди і сподіваються на їх виконання.

"Мінське перемир'я" бачать зараз тільки ті, кому з різних причин вигідно його бачити. Хтось сподівається, що може Путін зжере "гнійний нарив" у Дебальцевому – і насититься, а ще краще – вдавиться. Хтось думає, що економічний зашморг на шиї Путіна робить свою справу, і зараз все, що потрібно – це заспокоювати російського президента, поки економіка його країни потихеньку обвалюється, ховаючи під уламками мрію про "новий СРСР". Хтось хоче ще раз переконатись, що "єдино можливі" дипломатичні шляхи вирішення конфлікту таки не працюють, і зброю Україні таки доведеться давати. Завтра, скоріше за все. Ну або за кілька місяців.

Натомість Путін, на хвилі легкого подорожчання нафти й росту рубля, тішить себе думкою, що він знову "всіх переграв". Що не може не стимулювати його до розширення воєнної авантюри на Сході України.

Звичайно, Радбез ООН – це не той орган і не те місце, де може бути вирішений україно-російський конфлікт. Але й виконувати роль ширми для продовження російської агресії поважним дипломатам із поважних країн якось не лишить. Не те, щоби вчорашній документ міг сильно зашкодити чи допомогти Україні, але голосування за нього, схоже, було помилкою наших союзників.

Бо якщо роль напівбожевільного клоуна в Радбезі зазвичай виконував один Чуркін, то вчорашня підтримка мінських угод показала наявність подібних талантів і у решти учасників поважного зібрання.