"Я вважаю, що Нобелівський комітет дискредитував себе, давши премію Гюнтерові Грассу! Всі його книги виправдовують фашизм та власне юнацьке захоплення націонал-соціалізмом!", - сказала російська студентка після зустрічі з письменником у Санкт-Петербурзькому університеті. Це сталося вісім років потому, як німецький письменник став Нобелівським лауреатом і за вісім років до відходу в інший світ. Грасс пішов із життя 13 квітня 2015 року, доживши до вісімдесяти семи. Письменник здивував навіть після повідомлення про власну смерть: принаймні, серед моїх українських знайомих є багато таких, котрі поховали митця раніше.
Можливо, це лише в Україні сприйняття життєвого й творчого шляху одного з найвідоміших європейських інтелектуалів досить-таки локальне. Скажімо, лише з розтиражованого офіційного повідомлення про смерть письменника українці дізналися, що Грасс ще два роки тому вирішив не писати більше романів, зосередившись на живописі – він, крім літератури, займався скульптурою та був досить знаним художником. Грасс був величиною, проте українськими перекладами видавці читачів не розбещували, лиш відносно недавно запропонувавши українську версію "Бляшаного барабана" - дебютного та, без перебільшення, головного, програмного твору не лише самого автора, а й загалом німецької літератури від середини минулого століття й дотепер.
До речі, кіномани могли ознайомитися з твором раніше за книголюбів. Однойменний фільм Фолькера Шльондорфа отримав "Золоту пальмову гілк" в Каннах та "Оскара" за кращий іноземний фільм у США, ставши беззаперечним фаворитом обох континентів у 1979 році. За збігом обставин – а може, таким був промисел Божий, під кінець того року почалося вторгнення СРСР у Афганістан, що, як показав час, стало початком кінця радянської влади на одній шостій частині земної кулі.
У 1980-х піратська копія фільму ходила по приватних квартирах і користувалася не меншим попитом, ніж "Останнє танго в Парижі" Бернардо Бертолуччі та "Мисливець на оленів" Майкла Чіміно. Принагідно слід наголосити: аудиторія "Еммануелі", "Рембо" та фільмів із Брюсом Лі, не перетиналася з естетами, котрі збиралися для перегляду "Бляшаного барабана". Хоча дивитися «порнуху» і фільм майбутнього Нобелівського лауреата – однакове порушення Кримінального кодексу, і посадити могли на три роки. Проте за Грасса теоретично належало більше, бо це – антирадянська агітація і пропаганда. Навіть більше: пропаганда фашизму, ні більше, ні менше.
Причини треба шукати в біографії письменника, котра навіть у часи розквіту його таланту і світового визнання була повна прикрих для прихильників ідеологічних сюрпризів. Почати з того, що замолоду Гюнтера мобілізували в армію, а потім зарахували до танкової дивізії СС. Воюючи на боці нацистської Німеччини із Червоною Армією, у квітні 1945 року Грасс дістав поранення. Але за неймовірним збігом обставин у полон юного есесівця взяли не радянські солдати, а американські. Опинившись таким чином у Західному секторі Берліну, Гюнтер не постав перед судом, як військовий злочинець, а, маючи статус ветерана війни, вступив до Академії мистецтв у Дюссельдорфі.
Звичайно, в Радянському Союзі творчість Гюнтера Грасса була певний час заборонена – саме через помилки молодості. Втім, не пробачили письменнику участі в військах СС і на батьківщині. Зокрема, сенат міста Бремена відмовився надавати автору "Бляшаного барабана" премію. Хоча і цей твір, і наступні романи письменника мали десь явний, але здебільшого – описаний оригінальними образними засобами антивоєнний зміст. Скажімо, хлопчик, герой цього роману, відмовився рости на знак протесту, коли в Німеччині до влади прийшов Гітлер. Але в чорно-білому повоєнному суспільстві солдатові фюрера не всі давали право виступати проти абсурду війни та диктаторських режимів.
Часи змінилися, і в 2002 році повість Гюнтера Грасса "Траєкторія краба" була перекладена в Росії. Хоча суть твору тепер уже була не лише явно антивоєнною, а й відверто антирадянською. Нобелівський лауреат став одним із тих, кого зацікавила доля радянського підводника Олександра Марінеско. Для нацистських військовий кораблів його ім’я було таким самим страшним сном, як для "Люфтваффе" - імена льотчиків – винищувачів Івана Кожедуба та Олександра Покришкіна. Але Марінеско не боявся не лише Гітлера, а й Сталіна, за що отримав термін у ГУЛАЗі та примусове забуття в СРСР.
У Німеччині книга стала сенсацією зі знаком "плюс", у Росії часів раннього Путіна – зі знаком «мінус». Частина читачів прийняла твір захоплено, але були й такі, хто нагадував: не колишньому есесівцю, мовляв, викривати сталінізм. Тому постать Гюнтера Грасса так і лишилася неоднозначною не лише в Росії, де його досить багато перекладали від початку 2000-х, а й у Європі: митця могли звинуватити в антисемітизмі, більше екзотичному "голіафізмі", приписували як ультраправі погляди, так і ліву бісовщину.
З огляду на це можна сміливо сказати: знаменитий німецький письменник, про якого в Україні багато чули, але якого не багато видавали й читали, за життя відбувся як творча особистість. Бо відбуваються в культурі лише ті, кого не сприймають однозначно, навіть даючи посмертні оцінки.