У середу у Варшаві у надзвичайно видовищному фіналі Ліги Європи "Дніпро" натхненно зіграв проти грізної іспанської "Севільї", але поступився з рахунком 2:3. Фортуна, яка впродовж усього турніру посміхалася дніпропетровцям, у вирішальний момент від них відвернулася та примусила дніпропетровських футболістів та мільйони їхніх уболівальників гірко плакати.
Гріх перший – помилки на полі
"Дніпро" у фінальному матчі Ліги Європи, м’яко кажучи, не вважався фаворитом. На боці "Севільї" був набагато більший досвід участі у таких зустрічах – іспанці вдруге поспіль грали у фіналі цього євротурніру. Вони постійно зустрічаються у національній першості з кращими європейськими командами – "Барселоною", "Реалом" та Атлетико". Врешті - укомплектована "Севілья" краще вишколеними футболістами.
Якщо "Дніпру" посередній клас певних виконавців сходив з рук на попередніх стадіях, то у фіналі всі болячки вилізли нагору. Лео Матос виглядав розгубленим на лівому фланзі оборони та раз за разом дозволяв суперникам здійснювати рейди та невпинно бомбардувати штрафний майданчик навісами.
Опорні півзахисники Джаба Канкава та Валерій Федорчук програвали боротьбу на підступах до своїх воріт. Коли ж м’яч опинявся у дніпропетровців, вони виявляли неспроможність віддати якісний перший пас та вчасно розпочати контратаку.
Центральні оборонці – Євген Чеберячко та Дуглас двічі дозволили Карлосу Бацці вийти один на один, що засвідчило про їхню неспроможність належно взаємодіяти в умовах обмеженого часу та простору.
Гріх другий – відсутність досвіду
Перевага "Севільї" у кількості матчів на найвищому рівні це річ об’єктивна. Зрештою до певної міри її можна було компенсувати завдяки досвіду виступів у єврокубках, де "Дніпро" грає постійно. Та багатьом гравцям дніпропетровців саме не вистачало тієї тривіальної кількості, яка здатна перетворюватися на якість.
Це сталося через своєрідну кадрову політику попереднього тренера "Дніпра" Хуанде Рамоса, який є великим прихильником постійної ротації кадрів. За його чотирирічного перебування на чолі "Дніпра" чимало гравців постійно змінювали клуби, вешталися з однієї оренди в іншу, отримували примарний шанс в Дніпропетровську і знову опинялися у підвішеному стані.
Скажімо, згаданих Канкави та Федорчука це стосується безпосередньо. А той же Чеберячко надто довго просидів у запасі, чекаючи свого часу.
Зрештою тренер напевне діяв зі згоди клубного керівництва, яке раніше з кадрами не надто панькалося. Пригадуєте давнішній продаж до "Динамо" нинішнього каптана "Дніпра" – Руслана Ротаня, та перехід до "Шахтаря" Євгена Селезньова? У цих гравців у нових клубах не склалося і вони повернулися. А що було б, якби справи пішли краще?
Гріх третій – ставка на українців
Власне, це гріх, так би мовити, праведний. Ставку на власних вихованців можна лише вітати з огляду на патріотизм та найближче майбутнє команди. Від цього у захваті фани, які прагнуть бачити у складі рідного клубу своїх.
Завдяки такій політиці з'являються такі "зірки", як Євген Коноплянка, на якого зараз полюють кращі клуби Європи. Набувають необхідного досвіду юні та талановиті Євген Шахов та Ігор Лучкевич, які вже встигли показати себе з кращого боку у Лізі Європи.
Але зворотній бік явища – нижчий клас багатьох місцевих виконавців, який не дозволяє у підсумку перевершити елітні європейські команди.
Хто знає - якби у дніпропетровському півзахисті у середу діяв бразилець Джуліану, а на лівому фланзі оборони грав хорват Іван Стрініч, може все й склалося б по-іншому. Але ці гравці залишили "Дніпро" та примусили Мирона Маркевича шукати собі більш скромну заміну.
Гріх четвертий – жарти з фортуною
Важко сперечатися, що "Дніпру" цього єврокубкового сезону відверто щастило. Серед іншого, дніпропетровці опинилися в плей-офф Ліги Європи завдяки суддівській помилці, через яку було не зараховано за правилами забитий гол азербайджанського "Карабаху" у ворота італійського "Інтера". А у півфінальній виїзній грі проти "Наполі" арбітр не помітив офсайду у Євгена Селезньова, коли він зрівнював рахунок. Та й загалом - неаполітанці мали вдосталь нагод, аби відзначитися, але якесь диво допомагало Денисові Бойку рятувати свої ворота від неминучих голів.
Тоді здавалося, що фортуна віддає "Дніпру" старі борги. Адже за командою, яка наприкінці радянської епохи вважалася другою за силою в Україні, викорінилася слава хронічного невдахи. Дніпропетровцям кілька разів не вистачало якоїсь дещиці, щоб виграти чемпіонат України. Та що там чемпіонат – навіть Кубок країни жодного разу вони не здобули.
І ось, коли, здавалося, фортуна обернулася до "Дніпра" обличчям, вона втнула свій найжорстокіший жарт – позбавивши дніпропетровців найжаданішого в клубній історії трофею, на який вони своїм виступом у цьому сезоні та натхненною грою у фіналі, безумовно, заслуговували.