live
Супутник ASTRA-4A 12073 МГц. Поляризація-Н. Символьна швидкість 27500 Ксимв/с. FEC 3/4

Австралопітеки, сталкери і один раз не дикобраз

Останнім часом герої романів, повістей і навіть буденної публіцистики, які рясно вродили у новітній українській літературі, шукають шляхів як не в серце темряви і основу світобудови, то вже точно до катарсису і виходу з геополітичного піке

А що собі думають з цього приводу їхні автори?

Скажімо, роману "Астра" Олександра Михеда (Л.: Видавництво Анетти Антоненко) передує, звичайно, чудова жанрова ознака твору, але несподіване застереження тут-таки завертає назад всі передові думки, що з’явилися було при цьому. Так, психотрилер, це просто чудово. Утім, далі ще страшніше, бо задовго до пригод головного героя усе воно відсилає до моторошної історії нашої літератури вкупі з мистецтвом.

null

По-перше, історія про Віктора Варецького, якій присвячено цей роман, обов’язково нагадає сумлінному читачеві про трагедію Віктора Зарецького, чоловіка Алли Горської, красуні-художниці, якій вигадники з КГБ відрубали голову за любов до народної культури, а не соціалістичного реалізму. По-друге, застереження на початку роману: "Я вбив їх усіх. Знищив святі мощі Великих мерців. Увігнав кілок у їхні розкладені, червиві серця. Так, я той скажений українець-маніяк, який те все накоїв". Хіба це не з класичного твору Леоніда Кононовича, батька українського бойовика? Якщо ні, то все одно процитуємо напам’ять: "Я, зомбі, прийшов на землю своєї батьківщини ґвалтувати юних комсомолочок з медовими посмішками, рвати язики партійним секретарям і рвати горлянки сексотам".

По-третє, хоч це й приємно, але про історичну конспірологію після Володимира Єшкілєва у нас ніхто не писав. Хіба що Любко Дереш, але він вчасно схаменувся і повірив у мир у всьому вирі, а в Михеда все ще наживо, з інтересом, інтригою і психологічними асоціаціями, які дають фору всім тутешнім аналогіям. Тут і Великі мертві – Платон, Макіавеллі обов’язково Пилип Орлик – і таємнича організація, і не менш загадковий семінар у чорта на куличках, як у романі "Трохи пітьми" вищезгаданого миротворця. 

Коротше, літературні часи нашої сивої "незалежної" давнини пригадає не кожен, і важливіше, мабуть, те, що вони добряче мутували в прозі Олександра Михеда. Адже його "Астра" - це справді сучасний роман. Хай-тек, старт-ап і вайфай на Троєщині, яка, на щастя, не так швидко мігрує в Troya, як у "Московському дивертисменті" Володимира Рафеєнка. І головне, є що залишити нащадкам з соціокультурної історії нашого повсякдення: "Офіціант приніс рахунок. 75 гривень. 5 гривень за додатковий мед. Я відкрив гаманець. Там 71 гривня і два жетони на метро. -  Влад, у тебе не буде 5 гривень? - знічено запитав я. Вона закотила очі. -  Завжди у тебе так, Віто. Завжди. Як не срачка, дак пердячка".

У романі з географією "Оформляндія, або Прогулянка в Зону" Маркіяна Камиша (К.: Нора-Друк) все майже те саме, тобто вкрай сучасне, от лишень не передове і не прогресивне, як у хай-тек проекті раю конспіралогічних австралопітеків, які вимандрували з "кримінального" минулого наської прози.

null

Точніше, не зовсім прози, бо це не роман у прямому сенсі слова, а криве дзеркало двотисячних уподобань в художньому слові. Коротше, Гантер Томпсон у поміч. Тобто мова про справжній андеграунд мандрівної романтики і пошуку хоч якогось сенсу в блуканнях потаймиру. І герої, відповідно, справжні посіпаки, волоцюги і аутсайдери, для яких ця сама Зона, чи пак чорнобильські джунглі Прип’яті – не вічнозелена ідея "Четвертого блоку" в мистецтві й не радіаційне пекло всеукраїнського масштабу, а звичайнісінький екстрім епохи руферів, хакерів та інших мустангів нашої перманентної епохи національного лиха з розуму. "Для мене Зона - місце релаксу, - визначається герой роману. - Замість моря, Карпат, териконів, замість пересипаної засмаглими шалавами i залитої прохолодним мохiто Туреччини. Разiв двадцять на рiк я - нелегальний турист у Чорнобильську Зону, сталкер, пішохід, самохід, ідіот, — називайте як хочете. Мене не помічають, але я - є. Я - існую. Майже як іонізуюче випромінювання".

Як це виглядає, спитаєте ви? А виглядає воно, як лось з кущів, дуже просто. Причому тут недалечко, це Вам не Максим Кідрук на острові Пасха начхав, хоча написано майже з таким самим драйвом. Метро, маршрутка, не грюкайте дверима, бо роги відваляться і айстри обсиплються. "Я збираю рюкзак, - буденно пояснюють нам, - приїжджаю до колючого дроту i розчиняюся в темряві поліських лісосмуг, просік i соснових ароматів, зникаю серед паморочливих хащ, i ніхто, нізащо на свiтi мене не помітить".

Утім, запримітити цього автора, який довгий час никався у Facebook, аж поки не вийшов на очі сучасного "туристичного" мейнстріму в літературі таким собі юним істориком, який вдарився об художню публіцистику, мабуть, таки варто. Таких не беруть у космонавти, і Шевченківську премію за "нелегальне" краєзнавство не дають, зате існує шанс зробити "класні фотки з прип'ятських дахів, які потім потраплять до National Geographic i Forbes".

В актуальному дослідження "Розбрат України з Росією: стратегія виходу з піке. Погляд з Європи" Антуана Аржаківського (Х.: Віват), яке відзначено у Франції премією Григорія Орлика, манівців набагато менше. І хоч "будь-хто із серйозних дослідників повинен сьогодні піти звивистим шляхом - через історію, теологію і навіть міфологію, - щоб наблизитися до розуміння соціальної реальності", як застерігають читача, але особливого блукання, крім цитації Бердяєва ("апокаліптична налаштованість, орієнтованість на кінець, підозріле і вороже ставлення до всієї серединної культури - характерна російська риса") і  Соловйова ("функція держави полягає в тому, щоб уникнути пекла на землі") - усе воно виводить напрямки до самісінького Донцова з Маланюком.

null

Хай там як, але відомий французький інтелектуал, доктор історичних наук, філософ та богослов осмислює українську історичну ретроспективу не зсередини ситуації, а ззовні. А це, погодьмося, важливо – побачити не колоду в оці ближнього, а скалку в серці ворога. По-друге, робиться це із глибоким розумінням ментальних відмінностей двох народів, оскільки має власний досвід роботи в обох країнах (декілька років очолював Французький університетський коледж при МДУ, а потім був заступником директора Французького культурного центру в Києві та директором Інституту екуменічних досліджень при Українському католицькому університеті у Львові).

"Я вважаю, що це хороший спосіб побачити події в Україні, тому що, з одного боку, - визнає автор книги, який називає свої писання "політичним богослов’ям". - Майдан був не тільки політичним і соціальним феноменом, але й релігійним і богословським. З другого боку, природа російської агресії може стати більш зрозумілою крізь погляд на реалізацію теолого-політичної доктрини "русского мира". Утім, чи стає?

Бідкаючись з того, що деякі українці не можуть позбутися фаталістичного образу російського ведмедя, згаданий автор запевняє нас, що се вже не лев, тобто не ведмідь, а добрий дикобраз, і розводиться про "віддаленого бога" Путіна, який чинить дива на землі, звільняючи Ходорковського і Pussy Riot. І тут-таки додає, що "з теолого-політичної точки зору, вибір українців в 2014 році можна інтерпретувати як бажання мати президента по божественному праву". Тож усім нам слід визнати власне дикунство і перестати боятися різних геополітичних тваринок.

"Мені здавалося, що мій текст необхідно опублікувати як російською, так і українською мовами, щоб показати, що усвідомлення цієї подвійної ідентичності аж ніяк не спотворює української самобутності, а навпаки, доповнює її", - переконує нас пан Аржаківський. Антуан? Відповідно, згадується, білогвардійська класика "русского мира" ще й київського розливу. "- Как зовут твого раба? – Антуан. – Антон! Принеси, голубчик, что-нибудь. И закусить". Головне при цьому не вдавитися, бо чтиво справді вельми калорійне. 

новини партнерів

19 листопада, 2018 понеділок

19 листопада, 2018 понеділок

18 листопада, 2018 неділя

Відео

Введіть слово, щоб почати