“Трамбо”. Декомунізація по-американськи

У свої найкращі роки Голлівуд жив під гнітом заборон. На екрані не можна було показувати секс, говорити на контроверсійні теми, не можна було навіть бути відкритим комуністом. Але всеодно на екрани виходили фільми, які і до сьогодні не втрачають свого шарму і видовищності.

Романтичні комедії чи епічні колоси - все знімали у Голлівуді на найвищому рівні, навіть в умовах тотальної цензури.

Фільм “Трамбо” розказує реальну історію відомого голлівудського сценариста Далтона Трамбо (“Римські канікули” і “Спартак”), який потрапив у “чорний список”  через комуністичний партбілет і був змушений майже десятиліття поневірятися, то працюючи над другосортними фільмами, то видаючи кіносценарії під чужим ім’ям.

Трамбо був не один такий. У ті буремні часи існували цілі списки лояльних до Комуністичної партії, хто на роки випав з кінопроцесу. Руйнувалися кінокар’єри, долі, життя. Лиш небагатьом з тих, хто заплямував свою кар’єру “комунізмом” вдалося вижити у м’ясорубці і повернутися на великий екран.

Трамбо ж не треба було нікуди повертатися, бо він, як виявилось згодом, нікуди не зникав. Маніакально закоханий у свою роботу сценарист жив не визнанням, не успіхом і не нагородами. І навіть не ідеологіями, як його друзі-комуністи.

Трамбо був позбавлений будь-яких упереджень. Саме тому його постать настільки неординарна і харизматична: сценарист жив роботою, навіть якщо вона не приносила грошей і слави.

Усе це подано у фільмі не як геройський вчинок, а просто як факт. Він справді любив “фабрику мрій”, часом далекі від реальності фільми, історії з підтекстами.

Зрештою, Трамбо жив як у кіно, сам “написав” для нього сценарій.

Але Голлівуд, навіть через більш ніж півстоліття з часу показаних у фільмі подій, так і не навчився бути до кінця чесним, навіть якщо мова йде про реальних, хоч вже і покійних людей.

Фільм “Трамбо” хоч і біографічний, чесний лише наполовину, як і епізоди псевдодокументальної хроніки, які були зняті для фільму і недоречно вплетені у реальну хроніку.

Складається враження, що авторам фільму нецікаво було показати правду, а просто хотілося пожити разом з акторами у епоху найбільшого піднесення американського кіно.

Звичайно, що для пересічного глядача, який не є шанувальником старого кіно, буде важко зрозуміти, чим насправді важливі перипетії на екрані, хто ці всі нібито знамениті продюсери, актори, режисери. І для чого все так деталізувати, якщо можна спростити.

Так-от, фільм “Трамбо”, попри всю свою прискіпливість до деталей, в основному видає бажане за дійсне навіть у поведінці деяких реальних історичних персонажів.

Підлий вчинок авторів картини, які зробили з легенди Голлівуду Едварда Дж. Робінсона зрадника - наочний приклад того, що насправді за довгі роки у голлівудських павільйонах так і не навчились бути чесними.

У погоні за хоч якимось “драматичним” викрутасом автори картини очорнили реальну людину, яка нібито “здала” Трамбо і всіх його друзів, як “комуністів”. А цього не було в реальному житті.

Тоді виникає запитання до сценариста: для чого було так скурпульозно слідувати реальності? Невже для того, щоб загримувати брехню до невпізнаваності?

“Трамбо” з тих фільмів, які цікаві не в сукупності, а лише по частинах: це і поява на екрані оглядачки світської хроніки Гедди Гоппер (грає “оскароносна” Геллен Міррен), з якої точно черпала натхнення Катя Осадча, і чудове перевтілення Дін О’Гормана у молодого Кірка Дугласа, якому, до речі, цього року виповниться 100 років, і  поява у фільмі персонажа знаменитого голлівудського режисера Отто Премінджера, який народився на території сучасної України.

“Трамбо” - це енциклопедія Голлівуду 50-х, але “для чайників”. Нібито “червоний” Трамбо показаний як безбарвний самодур, реальність карикатурно спотворена, а критика американського  “ура-патріотизму” тих часів є лише пародією на критику.