Євстратій Зоря: Росії лишилося річку Москву перейменувати у Дніпро і сказати, що тут було хрещення Русі

Євстратій Зоря – архієпископ Чернігівський і Ніжинський. Секретар Священного Синоду УПЦ КП, голова інформаційного управління Київської патріархії.

Євстратій Зоря – випускник Київської духовної академії. Має науковий ступінь кандидата богослов’я.

Доцент і викладач Київської православної богословської академії.

На початку 2000-х був призначений секретарем Київської патріархії. Нині очолює її інформаційне управління. Є активним користувачем Фейсбук. Має понад 4 тис. друзів, та більше ніж 12 тис. користувачів стежать за його сторінкою.

Євстратій Зоря розкритикував Київський марш рівності. Коментуючи ситуацію, навів цитату зі "Скотоферми" Оруелла про те, що всі звірі рівні, але є рівніші. А далі роз’яснив, що виглядає ситуація так, наче всі у суспільстві рівні, а ті, хто намагаються, нав’язати гендерну ідеологію, рівніші за інших. І нав’язують цьому суспільству стандарти прав людини, моралі та закони.

Євстратій Зоря часто стає героєм антиукраїнських публікацій, авторства російських пропагандистів за своє ставлення до московських попів. Також він відкрито називає прізвища гаманців керівництва Московського патріархату – Новинського, Фірташа, Льовочкіна, Бойка.

Євстратій Зоря активно підтримує створення Єдиної української помісної церкви і вважає, що незважаючи на те, що Великий Православний Собор так і не розглянув українське питання, рішення не за горами.

Усе ж таки ми святкуємо 6-го січня, але було бажання, була ініціатива святкувати 25 грудня, є думки про те, щоб перенести якось свята чи щось реформувати. Як ви ставитеся до цих речей?

Це очевидна дискусія щороку, коли ми наближаємося до Різдва, Нового року і коли наближаємося до Великодня, вона виникає в медіа-просторі, в мережі. Моя позиція така – не нашкодити. Бо історія церкви свідчить, що неуспішних календарних реформ, які замість єднання приводили до подальшого роз’єднання, є значно більше ніж успішних. Успішні приклади теж є, але їх менше.

Тому якщо проводити реформу, то в умовах підготовленості, передусім, церковного середовища до сприйняття. Бо інакше замість єднання можна отримати ще глибше розділення, ще одну лінію протистояння, коли одна частина церкви, віруючих наполягатиме на новому календарі, інша наполягатиме на традиційному календарі.

І може статися так, як сталося у 30-х роках у грецькій церкві, коли три чверті прийняли новий календар, одна чверть тримається старого традиційного календаря, і ось вже 80 років церква через це розділена замість того, щоб втілити ту ідею, заради якої новий календар впроваджували, щоб мати єдність східних і західних християн.

Я думаю, що природним чином це питання рано чи пізно вирішиться. Але особливо в нинішній час, коли у нас і так вистачає поділів, кожен може особисто визначитися, до якої традиції він належить. Більше того - ми бачимо, що ми як народ дуже полюбляємо святкувати, тому можемо святкувати і релігійні, і світські свята, і за одним календарем, і за іншим, святкують і Новий рік, і Старий Новий рік, Різдво і за західним календарем, і за східним календарем.

Я думаю, що чим більше світла, тепла і радості нам приносять святкові дні, чим більше вони допомагають нам внутрішньо заспокоїтись та знайти духовну гармонію і гармонію з навколишнім світом, рідними, близьким, суспільством, тим краще.

Але все ж таки цікаво, що буде на Великдень? Були перемовини, щоб це святкування було разом у всіх церков. Як ви вважаєте у цій ситуації було би доцільно зробити?

Це ще складніше питання, тому що, з одного боку, це внутрішні процедури кожної церкви, тому що це мало би бути спільне рішення і католицької церкви, і православної церкви, і також, можливо, протестантських церков. А з іншого боку - це питання того, яку власне формулу пропонуватимуть. Тобто східні церкви доєднаються до західної традиції, чи західна традиція доєднається до того, як святкує східна церква, чи буде вироблена якась третя формула.

Найголовніше, що коли ми говоримо про Різдво, коли ми говоримо про Великдень, узагалі про церковний календар і ці свята, треба розуміти, що ми святкуємо не день народження Ісуса Христа, так само як ми святкуємо не день воскресіння Ісуса Христа, так як у світському розумінні день народження людини чи день її смерті, чи якась визначна дата, скажімо, як День незалежності України.

Ми святкуємо подію. Давньою традицією, до речі, було святкування 6 січня спільно свята Різдва Христового і свята Хрещення під іменем одного свята Богоявлення. І ці дві події, які відбулися з різницею у 30 років, але святкувалися спільно, в IV столітті були рознесені в часі, і 25 грудня стало днем святкування Різдва Христового через те, що так обрала церква, а не тому, що є якісь свідчення, що саме 25-го, а не 26-го чи 24-го у грудні чи листопаді народився Господь Ісус Христос. Тому ми святкуємо подію, так само, як святкуємо Воскресіння.

І тут у нас немає ніякої різниці. Тут ми всі спільні – християни західної і східної традиції, православні, католики, протестанти. Ми святкуємо одну й ту саму подію. І тут, я думаю, варто часто згадувати слова Блаженного Августина, який казав, що в головному – єдність, у другорядному – різноманітність, але у всьому – любов.

Для того, щоби брати участь у таких дискусіях стосовно святкувань, обрядовості, саме українській православній церкві треба бути єдиною. Власне, це має все ж таки бути церква або національна українська помісна православна, або якесь вирішення у бік автокефалії. Це проблема, яка ще не знайшла свого рішення. Ви можете коротко окреслити, що ми можемо чекати в новому році: яких подій, перемовин або, може, якихось рішень? Що нас чекає?

Ця проблема багаторівнева. Українського рівня і поза українського рівня. І тут зусилля мають бути спрямовані в кілька напрямків одночасно. Внутрішньо ми сподіваємося, що рано чи пізно в церкві Московського патріархату в Україні знайдеться та критична маса, сила, спільнота ієрархів, священиків, які відчують свою відповідальність за долю православ’я в Україні, і що іншого шляху як діалог, порозуміння і єднання, творення єдиної помісної православної церкви для православ’я в Україні немає.  

Особисто для мене немає питання і я абсолютно переконаний, що єдина українська православна помісна церква буде. Питання лише в тому, станеться це раніше чи пізніше. Ми хочемо, щоб це сталося раніше. Московський патріархат хоче, щоб цього взагалі не сталося. Як минулого року на своїх ювілейних святкуваннях сказав патріарх Кирил.

Вибачте, хочу навести цю цитату. Подивімося її, тому що вона дуже промовиста.

Те, що наш Патріарх Філарет говорить вже багато років – "російська церква ніколи не погодиться на автокефалію Української Церкви", нарешті визнав і Московський патріарх Кирил. А то з 1992 року Моспаріархія дурила УПЦ і весь світ, розповідаючи, що колись розгляне прохання Собору УПЦ про автокефалію. Колись на наступному Помісному Соборі. Знадобилося 24 роки, щоби брехня МП була визнана і самим Московським патріархом.

Тобто вони відмовляються від власних слів зараз.

Вони дотримуються тієї політики, якої московська політика дотримувалася завжди. Вони хазяї свого слова: слово дали, слово забрали.

Але кінцеве рішення залежить від Вселенського Патріарха.

Кінцево залежить від Української церкви. Уже давно, приблизно 25 років тому, блаженної пам’яті перший український патріарх Святійший Мстислав Скрипник сказав: визнайте самі себе, і тоді вас визнають.

Питання в тому, щоби критично достатня маса православних українців захотіла мати єдину православну помісну церкву. Зараз, так про це свідчать соціологічні опитування, відносна більшість православних в Україні виступає за єдину помісну автокефальну православну церкву.

Принаймні як показало опитування Центру Разумкова, яке робили восени, 44% православних за те, щоб була створена. Але, що цікаво, звернення Верховної ради до Вселенського Патріарха, підтримує при цьому 47%. Тобто коли йдуть реальні кроки, то людей, які готові до них доєднатися, більшає.

Просто дуже багато людей, які не визначилися. І ось зараз, думаю, це до певної міри і відповідальність вашої церкви. Щоби ті 30% людей, це дуже багато, третина людей, які не визначилися, не мають якоїсь певності стосовно цього. Що вам треба зробити, що треба зробити українській православній громаді, щоби ці непевні люди зробили свій вибір?

Це другий рівень, про який ми говоримо, це наша праця. А наша праця передусім полягає в тому, щоби ми зростали як церква. Якщо ми повернемося в 1992 рік, то тоді наша церква була дуже маленькою. Моя Чернігівська єпархія починалася з того, що віруючі приносили стола під закриті двері П’ятницької церкви, і на цьому столі звершували літургію, навіть не у храмі, бо там ще був музей.

А зараз у Чернігівській єпархії понад 130 релігійних громад, понад 60 священнослужителів. І це зростання створює ту критичну масу, про яку ми говоримо. Ми демократична країна, тому не буде так, що стовідсотково всі будуть за, чи стовідсотково всі будуть проти.

Але головне, щоби більшість, сприймала, бажала і хотіла, щоби так було, і тоді так буде. І тоді й зовнішні сили до цього доєднаються. Так само і з незалежністю України. Тому що бути Україні незалежною чи ні, вирішували не в Москві чи Вашингтоні, чи ще де-небудь. Якби це залежало від них, вони ніколи би цього не вирішили.

Це було рішення українського народу, підтверджене на референдумі, але яке визріло внутрішньо. І люди визнали, що хочуть незалежної української держави. І зараз показуємо, що хоча минуло понад 25 років, ми відстоюємо цю державу, хочемо її мати і продовжуємо за неї боротися.

Те саме і в церковному питанні: коли буде спільне бажання віруючих і духовенства, єпископів - і зовнішні центри будуть. Хто хоче, хто не хоче, але будуть по-іншому сприймати це. І навіть ті слова, що сказав Московський патріарх, що ми ніколи не примиримося, ніколи не визнаємо. Колись казали, що Україна ніколи не буде незалежною.

Так, із погляду вічності може бути все, що завгодно.

Я в цьому дописі, що цитувався, сказав, що патріарх мав би сказати, якщо вже правдиво говорити, що ніколи при моєму житті. Тому що, так, він особисто, як керівник Російської церкви, категорично проти, ніколи не погодиться. Але і він не вічний. Часи змінюються.

Моє глибоке переконання, бо це історична правда: кожна країна, яка має свою незалежність, де живе достатня кількість православного населення, а в Україні, це понад дві третини, що відносять себе до православної церкви (це одна з найбільших православних країн). Кожна країна рано чи пізно приходить до того, що там утворюється помісна церква, тобто адміністративно незалежна, але єдина з іншими православними церквами у вірі, богослужінні, канонах, традиціях. І Україна в цьому плані, безперечно, не буде винятком.

Так само свого часу важкий шлях пройшли грузинська, болгарська, румунська, грецька церкви, навіть маленька албанська церква, яка територіально і за кількістю населення, десь як Київська область, може, навіть менше, вона теж автокефальна, тому що є незалежна албанська держава.

У переважно неправославних країнах таких, як Польща, Чехія, Словаччина, теж є свої автокефальні церкви. Чому в Україні, де є мільйони православних віруючих, понад тисячолітня історія православної церкви, не повинно бути помісної церкви. Тільки тому, що Москва цього не хоче?

Крім того, саме українські князі фігурують у Соборі святого Петра, скажімо, як представники православної церкви. Там не фігурує жоден російський князь.

Річ у тому, що якщо ми подивимося на московську трактовку української церковної історії, то вони все найкраще намагалися привласнити.

Тому вони Володимира минулого року поставили посеред Москви.

Так, князя Володимира поставили, лишилося тільки річку Москву перейменувати у Дніпро і сказати, що ось тут було хрещення Русі, ось тут був центр, звідки все пішло. До речі, хтось із мудрих сказав, що Росія – це країна з непередбачуваним минулим. Там історія переписується, на догоду нинішній політичній ситуації теж її намагаються переписати, але насправді історію не можна перемінити. Якщо хрещення було в Києві 988 року.

І якщо патріархат був Київський, перший.

І київська метрополія, і церква в Києві, і з Києва пішла по всій Русі й так далі. Ну хто кому є мати? Як вони кажуть, що російська церква є матір’ю для української церкви. Ну як може бути мати молодша на 150 років від дочки? Не буває такого. Мачуха може бути молодшою від дочки.

А якщо спробувати уявити, як могло би відбутися створення помісної церкви? Як ви це бачите, який варіант вважаєте найкращим?

Найкращим варіантом є той, на якому ми наполягаємо, над яким ми активно працюємо. Це визнання з боку Вселенського Патріарха, який має особливу відповідальність серед усіх православних предстоятелів, яка накладена на нього історично і канонічно, і за іншими обставинами. Визнання неправдивості московських рішень щодо української церкви.

Тобто це відміна рішення XVI століття.

XVII століття, 1685-86 років. Визнання того, що влада московської патріархії над українською церквою неканонічна.

Це дуже радикальне рішення, для цього треба скликати, напевно, Собор.

Не треба Собору скликати. Достатньо влади самого Вселенського Патріарха, бо він свого часу, точніше один із його попередників, приймав це рішення.

Але тоді має бути дуже сильний тиск з України. Тобто маємо рішення Верховної Ради, має бути і внутрішнє об’єднання церков.

Можливо, якби ми говорили про якісь світські речі, то так би ми і думали. А оскільки ми говоримо про церкву і говоримо як віруючі люди, то наше переконання таке: Бог поставить усіх в такі обставини, що будуть хотіти, не будуть хотіти з тих чи інших мотивів, але приймуть те рішення, яке необхідне для блага церви в Україні та православ’я в цілому.

А це визнання православної церкви в Україні як автокефальної помісної церкви. Як це буде технічно, у який день це буде, ми не можемо сказати. Так само, як ніхто не міг сказати, як і яким чином Україна стане незалежною державою. Хто міг передбачити, що комуністи, які все життя боролися проти незалежності, потім побоявшись наслідків невдалого перевороту в Москві, побоявшись, що їх буде переслідувати нова влада на чолі з Єльциним, підтримали те, проти чого вони боролися, щоби відгородитися. Але це сталося. Проголосувала Верховна Рада. Люди, які ще навесні 1991 року, 86%, проголосували за оновлений Радянський Союз, а 1 грудня 1991 року понад 90% проголосувало за незалежну Україну.

Чому так сталося? Господь привів такі обставини, що хотіли чи не хотіли, але розуміли, що іншого шляху нема. Так само і для української церкви іншого шляху немає, як бути єдиною помісною автокефальною церквою. Якщо вже є українська держава, є український народ як окремий народ, то це історична неминучість. І опираються цьому чи ні, це буде. Головне, що ми можемо робити – ми можемо сприяти.

Мені припали до душі ваші слова, які ви сказали 2015 року, що Революція Гідності перемогла тому, що вона була Революцією Гідності, а не снайперів, а ті, хто мали снайперів, її якраз програли, що Україна змінилася саме завдяки самопожертвуванню, а не через прагнення принести в жертву когось іншого.

Скажіть якісь напутні слова, як ми маємо жити наступний рік, на ваш погляд? Можливо, я трохи перебільшую, але люди напружені, хочуть швидких змін, хочуть чогось яскравого. Це як котел, на якому стоїть якась покришка, і з нього виривається. Що мають робити люди, щоб втриматися від необдуманих рішень, щоби їхні дії справді йшли на користь, а не на шкоду?

Думаю, найперше те, що я і сам роблю: оцінювати не з погляду того, що ми хотіли би, а з погляду того, чого ми уникнули. Бо завжди наші людські прагнення є більші, ніж те, чого ми досягаємо. Завжди. І тому завжди ми бачимо попереду щось краще і більше від того, що маємо.

Але якщо ми тверезо подивимося навіть на проминулі роки і побачимо, чого нам вдалося уникнути, коли хотіли нам "Новоросію" збудувати від Харкова до Одеси, а зараз вона є лише від Донецька до Луганська, то це є привід відчути, що все ж таки є щось добре в нашому житті, щось, чого ми змогли досягти спільними зусиллями. І так у всьому.

Якщо ми будемо порівнювати не тільки зі своїми прагненнями, а й із тим поганим, чого нам вдалося уникнути, ми побачимо, що в Україні ситуація хоч і повільно, не так, як би нам хотілося, але змінюється на краще.

І тому хочу побажати більш позитивного погляду, бачення, бо зло, яке є у світі, завжди кидається в очі. А коли ми бачимо тільки зло, тоді нам важче жити, бо коли все в житті у сіро-чорних відтінках, то й на душі так моторошно і сіро-чорно. А коли ми бачитимемо більше прикладів добра, любові, взаємопідтримки, тоді й наш внутрішній стан буде більш гармонійний і більш світлий.

Власне тому й переміг Майдан. Тому що вся та чорнота, що була навколо, у душі, серця не проривалася. У серцях і душах були любов, мир єдність, жертовність, взаємопідтримка, а це ті речі, які завжди допомагають проходити навіть найважчі випробування.

Навіть маленька свічка розганяє велику темряву. Нехай у серці кожного з нас свічка, різдвяне світло, та зірка, яка провадила волхвів до місця народження Ісуса Христа, хай вона освітлює нам шлях, щоб ми не блукали в темряві, а йшли до правдивого світла, Божої правди, любові, єдності, миру і порозуміння.

Христос ся рождає!

Славімо його!